Розділ VII. Плащ-невидимка
Під невидимкою-плащем
Долали хитрощі нікчем.
– Що це ви гобите? – запитав Вінсент, який щойно вернувся з в’язкою хмизу під пахвою.
Хлоє миттю підвівся із землі:
– Нічого! А зараз запалимо багаття.
Хлопці взялися до роботи, і скоро розгорілося вогнище. Пригрівшись, діти позасинали біля згасаючих іскорок згорілого гілля. Ніч минула, як мить.
– Вставайте! – пролунав голос Вінсента, як грім серед ясного неба.
Аліна і Хлоє посхоплювалися зі своїх місць, мов ошпарені: їм обом наснився один сон – вчорашній вечір.
Був рожевий червневий ранок, зійшло сонечко і по-літньому лагідно обігріло землю, воно ніби сміялося з їхніх сновидінь, обіцяючи цікаві пригоди нового дня.
Аліна швидко приготувала салат з принесених Вінсентом трав, тим часом Хлоє жонглював каштанами, а Вінсент спостерігав за горобцями, що стрибали навколо куща з, напевно, смачними для них ягодами і навперебій цвірінчали!
– Готово! – подала голос Аліна.
Хлопці полишили свої заняття і підбігли до Аліни. За десять хвилин троє дітей уже виїли великий лопух салату. Після вітамінного сніданку Хлоє запропонував вирушити до палацу Ліза, аби врятувати Ернесту. І всі рушили в дорогу.
Пройшовши кілометрів зо три, діти зупинилися – перед ними височів кам’яний мур, за яким був замок Ліза. У ньому відбувалися всі урочисті та офіційні події країни Рондо. Сюди часто приїздив Ліз із Фімкою та двома слугами – Лоном і Зіком. Мабуть, тут перебувала й ув’язнена Ернеста.
– Я знаю, – сказав Хлоє, – у них всюди спостереження. Ось вам плащ-невидимка, пішли!
– Звідки у тебе цей плащ? – поцікавилася Аліна.
– Його мені надіслав один чарівник, – пояснив Хлоє. – Коли я був ще дитиною, він визначив мою долю.
Друзі накинули плащ і рушили до замку.
– Тут стгашно! – заквилив Вінсент.
Проте теж пішов з Аліною і Хлоє.
– Спочатку треба зайти до бібліотеки, – зашепотів Хлоє і повернув праворуч.
– Ні, я не можу! Чим більше я тут пегебуваю, тим стгашніше мені стає, – признався Вінсент.
– Тихо! – зашипіли на нього інші.
– Нічого собі, тихо, які тихі! – почав був Вінсент, але Хлоє дав йому запотиличника.
– Хлопці! – докірливо глянула на обох Аліна.
Тут із стіни вийшов опецькуватий здоровань. Він пройшов за два сантиметри від компанії. Вінсент сахнувся. Дядько скоса глянув, здавалося, на дітей, і ті затамували подих.
Але чоловік пройшов мимо і зник у стіні.
– Кльовий у нього талант – проходити крізь стіни! – підморгнув Аліні Хлоє, скидаючи з себе плащ. – Це був Лон, а Зік іще страшніший, хоч він і не ходить крізь стіни, і не бігає зі швидкістю двадцять кілометрів за секунду, як Лон, проте вміє протидіяти медальйону!
– Виходить медальйон не така вже й довершена річ? – запитала дівчинка.
– Угу, – підтвердив Вінсент. – А кгім нього, в Гондо є ще два чагівних мечі, кожен з іншого металу!
– Розумник! – хмикнув Хлоє. – Медальйони дозволяють спілкуватися на відстані, вони також попереджують про небезпеку. До того ж медальйон розкриває свої магічні властивості лише в окремих стихіях і тільки тим, хто має в душі почуття, символами яких є чотири магічних кольори, а магічні звірі стали їм покровителями у визначену пору року.
– Оце так! – вражено мовила Аліна.
Тут грюкнули двері, і увійшов Ліз. Діти не встигли накинути плащ. Хлопці примирливо глянули один на одного і затулили собою Аліну. Але Ліз нікого не помітив, він тримав у руках пергамент і читав:
– Страта дівчини після суду…
Коли Ліз зник за іншими дверима, Хлоє прошепотів:
– Там, напевно, та зала, де мене судили.
Вінсент вражено глянув на друга.