Розділ ІХ. Магічна карта
Ця карта, справжня чарівниця,
Відкриє друзям таємниці!
Аліна прокинулася від того, що її будила Юі:
– Вставай!
– Що сталося? – протираючи очі, спросоння запитала Аліна.
– Досить спати, соню! Йдемо на пробіжку, – мовила Юі.
– Навіщо? – не зрозуміла дівчина.
Юі смикнула Аліну за руку:
– Побігли! Потрібно загартовувати волю і тренувати себе, адже ми повинні бути сильними!
Аліна встала і подріботіла за Юі.
Коли вони повернулися, побачили Хлоє, що готував салат, і Вінсента, який ще тер заспані очі.
– Салат? Фе! Я такого не їм! – фиркнула Юі.
– А що ж ти їси? – запитав Хлоє.
– М’ясо, – сказала Юі.
– М’ясо? – здивовано запитав Хлоє. – А де ж його взяти?
– Отож-то! М’ясо і рибу! Ви тут не їсте м’яса! Салати і салати, салати і салати. Безконечні салати. Так можна без сили залишитись, – поважно мовила Юі.
– Тут хтось казав «м’ясо»? – облизнувся Вінсент.
Юі побігла за дерево і через кілька секунд вийшла з гілкою в руках. Потім зняла шкіряний шнурок з шиї. Обламала маленькі патички, що стирчали з гілочки на всі боки. Прив’язала шнурок на кінець гілки. Виламала гачкоподібного патичка і прилаштувала до мотузки з іншого боку. Потім взяла ножик і вирізала на невеличкому бруску форму рибки. Приладнала до «гачка» і закинула саморобну вудочку у воду.
– Ну, і який буде улов? Одна-дві верховодки? – скептично запитав Хлоє.
– Я, між іншим, вас рятую, – сказала Юі.
– Від чого? Від голодних монстрів чи від потопу? – кривлявся Хлоє.
– Від знесилення! – мовила Юі.
– А я її підтгимую, – подав голос Вінсент, весело поглядаючи на вудочку Юі, поплавок якої спокійно похитувалася на плесі озера.
Поки Юі ловить рибу, Аліна вирішила прогулятися. Вінсент же зацікавлено стежив за риболовлею. Хлоє теж дивився на вудочку – йому хотілося продемонструвати свою правоту.
Вудочка засмикалась. Вінсент втупив погляд у Юін «спінінг».
– Зараз… – потер руки Хлоє. – Зараз буде … вели-и-кий верховод!
Але упіймалася чимала щука.
– Так-то! – мовили Юі та Вінсент в один голос, радіючи впійманій рибині.
Аліна милувалася багряним лісом, збираючи гриби. Як швидко тут плине час! Ось уже й настала осінь! За місцевим календарем минуло вже чимало часу відтоді, як вона перебуває в Рондо. Адже ж рік у цій дивовижній країні, за поясненням Хлоє, триває лише сто шістдесят днів і складається з чотирьох місяців (жовтень, білень, зелень та червень), кожен з яких має по чотири десятки днів. Тобто тиждень триває декаду, а дні тижня мають назви: понеділок, півчетверник, дочетверник, четвер, почетверник, посередник, субота, двочетверник, донедільник, неділя. Час спливає, вже жовтень, а вони все ще не врятували Ернесту. Щоправда, їм вдалося визволити Юі.
«Хоча тут живемо без контрольних та тестів, – подумки жартувала Аліна, – а вокзали часу – тижні та місяці – пролітають на диво швидко».
Скільки таємниць у цій дивовижній країні, скільки захопливих пригод! Але ж вона так довго не була вдома! Можливо, її відсутності ще й не помітили, зважаючи на різницю часоплинів – на це вона враз звернула увагу ще після першого візиту до Рондо, та й Вінсент це також стверджував. Подумавши так, Аліна заспокоїлась. Кошик вщерть наповнився білими грибами та лисичками. Час повертатися до друзів.
Юшка вже була готова, і діти смакували нею.
– Це вам не салат! – раділа Юі.
– Нам слід рушати до палацу Ліза, – нагадав, підганяючи всіх, Хлоє. – Поспішаймо ж! Аліно, швидше снідай.
– Ну, ти просто, як мама, – відгукнулася дівчинка.
На душі в неї відразу потеплішало і стало легко. Вона взялася до їжі. Сніданок виявився смачним. Ось вам і риболовля!
– Треба ще дати лад грибам, – нагадала Аліна.
– А ми це загаз згобимо. Люблю ггиби, – радів Вінсент.
Кулінарні вправи ще зайняли в них чимало часу, але всі були ситі й задоволені.
– Що ж, потрібно вирушати знову на пошуки Ернести, – промовив Хлоє.
– Загаз це дуже небезпечно! – скривився Вінсент. – Може, пегечекаємо хоча б день, поки усе стихне? Сьогодні зобги Ліза, мабуть, нишпогять всюди.
– Пусте, у нас є плащ-невидимка, – підбадьорив усіх Хлоє.
– Тоді рушаймо. Рушаймо! – озвались Аліна та Юі.
– Ну, якщо дівчата згодні, я здаюсь! – погодився Вінсент.
Друзі знову вирушили в дорогу до замку Ліза. Аж тут Юі вигукнула:
– Аліно, зупинись!
– Що?! – з несподіванки заклякла Аліна.
– Глянь під ноги! – кивнула Юі на клаптик паперу, згорнутий у декілька разів.
– Нагадує карту! – зауважила Аліна.
– Це і є карта! – мовила Юі. – Вау! На ній показано не лише місцевість, а й тих, хто там знаходиться. Ось тут – озеро Рінд, яке навіть на карті змінює свій колір! А ось ми – біля замку Ліза з кам’яними мурами. Ген білий палац Ліза, поруч із ним – в’язниця, що нагадує неприступну фортецю, вони – за два кілометри від нас. Ой, а хто ж це ось тут, майже поруч з нами?
– У кущі! – миттєво скомандувала Аліна, впізнавши постать лиходія. – Йде Ліз. Швидко!
– Що? – не зрозумів Вінсент.
– Вінні! – просичав Ліз.
– Хлоє, не називай мене так! – обурився хлопчик.
– І інші також тут?
Вінсент повернувся і побачив Ліза.
– А-а-а-а!