Розділ ХІV. Саймон
Хто ж він? Не кіт, не скорпіон...
Ні, Саймон – то малий дракон!
Друзі подорожували, просуваючись на схід лісом.
– Я впізнаю цю стежку! – зраділа Юі. – Ми на шляху до країни Мано! За кілька днів виберемося до селища Нотрі, де за добру роботу зможемо попоїсти і переночувати! А після цього повернемо на південь, до міста Амрі. Поблизу там є дивовижне озеро Рінд. Амрі міститься на самісінькому кордоні двох країн, частина його належить землям Рондо, а частина – Мано. Там ми трохи затримаємось – мусимо купити традиційний маноський одяг! – Юі сіпнула чорну сукню. – Інакше нас швидко визнають чужинцями, викриють. З Амрі вирушимо в рідне для мене містечко Мінті – туди, щоправда, йти далеченько! Не завадило б скористатися якимось транспортом.
– І скільки ця подогож займе часу? – поцікавився Вінсент.
– Приблизно чотири тижні, – відповіла Юі.
Після кількох годин ходи Вінсент запропонував присісти.
– Але чому?! – запитала Юі. – Ми вже недалеко від Нотрі! За півгодини будемо в селищі!
Діти послухали невтомну Юі, і скоро, справді, вже були біля Нотрі.
Дорогою мовчали, але на думці у всіх було одне – довгоочікуване Рінд.
– Маю вас попередити! – мовила Юі. – Ви можете злякатися того озера!
– Чого б це? – запитав Хлоє.
– Бо це озеро раптово міняє колір! – провадила далі дівчина.
Селище Нотрі водночас красиве і суворе. Воно міститься між горами в долині. Тож увечері, коли мешканці селища засинають, на долину з гір сходять ведмеді, шакали та гієни. Вони бродять селищем, виють і гарчать. А коли світає, звірі повертаються в гори. Тутешніх дітей частенько лякають звірами. Це селище було оповите легендами.
Друзі пройшли трохи і почули плач. А далі мандрівники побачили і саме дитя – це була дівчинка років семи.
– Що трапилось? – запитав, підбігши до неї, Хлоє.
– Я, я за-загу-би-била Сай-мо-мона! – заридала та.
Дітям знадобилося чимало часу, щоб вивідати, хто чи що таке Саймон. Виявилося, що це невеличкий дракончик, який правив дівчинці за майбутнього охоронця.
– А як тебе звати? – запитала Юі.
– Но-но-нора.
– Добре, Норо, не хвилюйся, ми знайдемо Саймона! – пообіцяла Ернеста.
Нора втішено подивилася на дітей. Аліна відвела Нору під тінисте дерево і почала розповідати їй веселі історії та легенди, аби розвеселити і хоч якось відволікти її думки від пропажі, а решта дітей вирушили на пошуки Саймона.
Через півгодини «пошукова група» повернулася до Аліни та Нори. Хлоє ніс невеличкого зеленуватого дракончика між вказівним і великим пальцем, гидливо відвернувшись, а той з усіх сил пручався, працюючи лапками і крильцями, намагаючись вивернутися і вкусити чи бодай подряпати хлопця. Крім того, увесь час шипів, стараючись видихнути полум’я, що йому, однак, погано вдавалося, оскільки він був ще зовсім малим і не навчився поки що цього робити.
– Знайшли Саймона аж біля озера Рінд, – радісно сповістила Юі. – Він було зібрався купатися! Впіймали його за хвоста біля самісінької води, та й то лише завдяки тому, що озеро раптово змінило колір і дракончик на мить загаявся.
– Мені довелося нести ці живі рухливі кігті, крила і зубки! – поскаржився Хлоє. – Юі та Ернеста відмовилися, бо вони, бачите, дівчатка, а Вінсент сказав, що в нього алергія на драконів! І всі доручили мені нести цю дряпучку!
– Добре, що тобі не довелося ще пірнати в озеро по Саймона! – відказала Юі.
Підійшовши до Нори, Хлоє пустив «монстра» на землю. Той вмить став ласкавим і милим дракончиком! Було помітно, що і Нора, і її «охоронець» дуже зраділи зустрічі.
– Саймон! – щебетала Нора, притискаючи звірка до грудей.
І тільки тут діти помітили, що з ними немає Лона! Він же завжди був мовчазним, як тінь.
– Ло-о-он! – гукнув Хлоє і тільки луна йому відповіла:
– Он-он-он!