Розділ XVII. Зброя
Магічна зброя, як не як!
Ти з нею проти зла вояк.
Надвечір мандрівники постукали в двері Нориного дому. На поріг вийшла жінка в біло-рожевій сукні. Коси в неї були кольору цитрини. Жінка дивилася на них мигдалевидними очима Нори.
– Норо, я вже хотіла шукати тебе. А це твої друзі? – запитала жінка.
– Так, мамо, вони допомогли відшукати Саймона.
– Ну, що ж, познайомимось! Мене звати Дженет.
– Привіт, ой, добрий день! – привітався Хлоє, а за ним і його друзі.
Дженет запросила всіх додому. Мандрівники зайшли до оселі, просторої, з високою стелею. Стіни були пофарбовані в червоний колір, а підлога вкрита доволі великим килимом, за формою схожим на квітку. На стіні теж висів килим із зображенням двох цуциків, які, весело погавкуючи, ганялися один за одним. Це був магічний килим, що передавав динаміку рухів та мелодійність звуків, по кімнаті линув спів птахів та гавкіт собак.
– Джоне! У нас гості! – гукнула Дженет.
– Що? Іду, іду, – почулося буркотіння із сусідньої кімнати.
До гостей вийшов доволі товстенький чоловік. Він був повною протилежністю своїй дружині: очі сірі і круглі, мов дві тарілочки, а вдягнений у костюм коричневого кольору з жовтою в метелики краваткою.
Дітей незабаром посадили за стіл, що вгинався від їжі та різноманітних напоїв. Після смачної вечері гостинні господарі запросили погостювати в них. Діти, забувши про небезпеку, погодились, хоча магічна карта, що залишилася в руках Ліза, могла виказати їх місцезнаходження.
Будинок Дженет і Джона був розташований біля самісінького кордону, та він стояв на землі Рондо. Поруч з будинком сріблястою стрічкою, пронизуючи простір, звивався повітряний кордон. Він відділяв будиночок від саду, перетинаючи двір. За ним простягались простори країни Мано.
Дітей покликали до сніданку, стіл знову був заповнений різними стравами та напоями. Але тільки Хлоє підніс ложку до рота, як двері відчинилися і в хату ввалився… Ліз!
Юі швидко шмигнула під стіл і потягнула друзів за собою. Майже тієї ж миті озвався Ліз:
– Ви не бачили п’ятьох дітей-втікачів?
– Не бачили! І зійди з килима, він чистий! – крикнув Джон.
– Сходжу, сходжу… – непроханий гість позадкував до дверей і зник за ними. Ліз знав, що господар будинку колись був хоробрим воякою. Зобри кажуть, що в його арсеналі є навіть два уславлених мечі!
За кілька хвилин із схованки визирнули діти.
– Нам потрібна зброя! А то сидітимемо, як миші в норі! – гомоніли між собою друзі.
– Про що ви там шепочетесь? – запитала Нора.
– Та нам пригодилась би зброя, бо на війні, як на війні, – пояснила Юі.
Нора переповіла її слова батькам.
Джон підійшов до килима, що висів на стіні, і відкинув його. Собачки вмить завмерли , а діти побачили три полиці зі зброєю! Там були і луки зі стрілами, і кинджали, і бойові сокири, і списи, і ножі, і молоти, і булава, і мечі, а ще щити та обладунки.
– Беріть, – мовив господар.
– Тут є мечі, про які згадував Вінсент у замку Ліза! – захоплено промовив Хлоє.
– Мечі, хоч і виготовлені з різних металів, проте мають однакові магічні властивості, – проказала Дженет, – від їхніх ударів зобри не вмирають, а лише переходять до іншого світу. При цьому в душах назавжди гине зло! Згодом за допомогою чарів їх можна повернути назад у Мано.
– Чи в Рондо, – додав Вінсент і поцікавився: – Я хочу взяти такий меч, можна?
Джон згідно кивнув, а другого меча подав Хлоє. Той подякував, узявши в руки магічну зброю.
– Я беру лук зі стрілами, – сказала Ернеста.
– І я лук, – взяла зброю Аліна.
– А я візьму спис, – проказала хоробра Юі.
– І спис, і стріли, – пояснив Джон, – можуть поранити, але не вбивають – вони згубно діють тільки на зло, якщо воно живе в душі зобра.
Потім дітям підібрали обладунки та традиційний одяг манойців і випроводили тренуватися в сад, який був по той бік кордону, на землі країни Мано.
– Тільки не постинайте квітів! – застеріг Джон.
– Я беру їх, тобто вояків, під свій контроль, – підняв підборіддя Хлоє і отримав добрячого штурхана від Вінсента:
– Що?
Через кілька хвилин почалися тренування.