Розділ ХХІV. Місто риб’ячих кісток
А ось і місто риб’ячих кісток!
Чи, може, це за пустощі урок?
Друзі мандрували в потязі вже досить довго.
Вінсент кілька разів ледь не вивихнув руку: хотів було дотягтися до цукерниці у вагоні-ресторані, бешкетуючи разом з друзями.
Хлоє ж вилив на себе склянку лимонаду, Роан провів його до ванного вагона, і той добрих півгодини ковбанився у воді. Аліна вийшла на сходи і ледь не дала сторчака вниз із потяга, тоді хлопці кинулися її виручати, але за кілька секунд їм довелося рятувати ще й Ернесту! Юі ж безтурботно гуляла по даху потяга (він їхав повільно і дуже граційно), але тут і її спіткала халепа: повітряний мандрівник проїжджав над деревом, верхівка якого заплуталась у колесі потяга, через що всіх досить сильно струснуло: Юі гепнулась на розлогий каштан, мов лантух картоплі. Потяг вернувся і підібрав дівчинку.
Та ось за кілька тижнів друзі досягли Моани, і їх висадили з потяга.
– Куди нам іти? – запитала Ернеста, дивлячись услід повітряному мандрівнику, що невблаганно віддалявся і невдовзі зник у мороці захмареного неба.
– Чудово! – похвалив Хлоє ситуацію. – Ми на місці, де повно риб’ячих кісток! – хлопець підняв кісточку і гидливо її кинув. – Чудово! І що ж нам тепер робити? Га?! Ось до чого призводить бажання літати! У нас немає ні провізії, ні транспорту, ні бодай якогось приміщення або намету! Чудово! І чому у мене таке погане передчуття?
– Хлоє, не кричи. Ми не знаємо, куди йти, – це правда, але кудись же мандруємо, – заспокоїла друга Юі і водночас дала відповідь на питання Ернести.
– До речі, тут, напевне, водяться змії, – застерегла друзів Юі. – Будьте обережні!
– Ой! Що це?! – підскочивши, зойкнула Аліна.
Медальйон у її кишені нагрівся і збільшився. З медальйоном Хлоє коїлося те ж саме. Може, їх хтось доганяє? Хлопець і дівчина озирнулися.
Те, що вони побачили, засмутило їх. Вони здригнулися. Позаду них стояв Фімка.
Усі кинулися до найближчого пагорба з кісток.
– Я знаю, він підсліпуватий. Коли він був ще іграшкою, у нього відірвалися очі, і я пришивала йому нові. Я його любила, – зітхнула Аліна, намагаючись говорити трохи тихіше, ніж у неї виходило. – Він нас міг і не помітити.
Фімка справді їх не побачив. Роан обіцяв доставити дітей сюди, і, здається, Фімка щойно чув їхні голоси. Потяг уже відлетів, але де ж діти? Ведмідь ще трохи потоптався і перевальцем пішов за пагорб.