Розділ XXV. Осінній дощ
Коли врятуєш щось живе, то знай,
Що ти не марно цей відвідав край!
Тільки-но мандрівники виглянули з-під купи кісток, як уперіщив дощ, і дітям довелося витягати плащ, який, крім того, що був невидимкою, залишався все ж і плащем. І всі п’ятеро радо пірнули під нього. Плащ захищав дітей від дощу, вітру та чужого погляду, але осінній холод пробирав до кісток. Кожен думав про теплий камін, затишну ковдру, гарячу піццу, цікаві телепередачі і щасливе муркотіння кішки в кутку. Це ж так добре!
Раптом діти почули якийсь тихий, ледь чутний серед барабанного стукоту дощових крапель об сукно натягнутого плаща та риб’ячі кістки звук, дуже схожий на шипіння.
– Звідки цей звук? – першою зреагувала Ернеста. – Ви чуєте шипіння?
– Я ж попереджала, що тут можуть бути змії, – мовила Юі.
– А змії можуть бачити крізь плащ, – боязко спитав Вінсент.
– Вони свою жертву знаходять по запаху. Ти чим пахнеш? Особливо їм смакують біляві хлопчики, – пожартував Хлоє, і всі разом розсміялися.
– Не бійся, змії перші не нападають, – заспокоїла Вінсента Юі.
Шипіння повторилося. Тепер воно звучало дуже жалібно, як писк.
– Он воно! – показав рукою Вінсент убік сусіднього пагорба.
На жовтих риб’ячих кістках, у каламутній калюжі, ворушився маленький золотистий клубочок.
– Не робіть різких рухів, – попередив усіх Хлоє. – Поруч може бути доросла змія.
Проте не встиг він закінчити попередження, як з-під плаща вискочила Ернеста і, не зважаючи на сильний холодний дощ, кинулася до сусіднього пагорба.
– Ернесто, зупинись! Це може бути отруйна змія! – вигукнула Аліна, кинувшись їй на підмогу.
Але було вже запізно. Ернеста ухопила в руки невеличке створіння.
– Та це ж змієнятко! – вигукнула Аліна.
– Воно зовсім замерзло, бідненьке! – Ернеста притисла його до грудей, захищаючи від дощу та вітру. Змієня враз перестало пищати, обвивши холодним мокрим тільцем теплий пальчик Ернести.
– Ернесто, Аліно, хутчіш до нас! – покликав Хлоє, підійнявши кінчик невидимого намету.
Дівчата пірнули під плащ.
– Бачите, яке воно ще малесеньке! – показувала Ернеста живу знахідку друзям.
– Воно дуже миле! – вигукнула Аліна. – Ернесто, яка ж ти молодчина!
Змієня принишкло, згорнувшись клубочком у долонях дівчинки. Здавалося, від холоду воно зовсім заклякло. Ернеста, недовго думаючи, сховала маля собі за пазуху. Друзі притулилися щільніше один до одного, закутавшись плащем, щоб зігрітися.