?Казкова стежинка
Стежинка в’ється між заметів,
Де казки давньої лижня.
Доріжка мрійників, поетів.
Отож, ходжу по ній щодня!
В кущах там їжакова хатка,
На груші ворона житло.
І крижана тоненька кладка
Через струмок, де видно дно.
Стрічаю дівчинку Яринку,
Яка вигадує казки
Про зачаровану ялинку,
Про місяць, небо і зірки.
Ми з нею ведемо розмову
Про сосонку. Коли ж засне?
І помічаємо обнову:
В сороки золоте пенсне!
Яринка йде писати казку.
У мене ж задумка своя…
– Зійдіть убік, як ваша ласка!
– Привіт! – це гномиків сім’я.?
Вони гуляють тут частенько
Та ще й співають залюбки.
На голові сухі опеньки,
Що заміняють їм шапки!
А я дивлюсь на них бентежно:
Такі щасливі, гомінкі!
Я знаю, що вони не лежні,
Веселі й бігуни прудкі!
До того ж гномики – поети.
Поезія в них непроста –
Фантазії чудові злети!
Самі ж казкові неспроста!
На кучугурах снігу – сонце,
А там, де гноми, – світлотінь.
Зринає подум, чи не сон це
Із снігу лагідних світінь?
Стежина. Снігові замети.
І тиші срібне озерце.
Приходять мрійники, поети
Погомоніть про те, про це.