Лесине благословення
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Леся Українка
Кохаюся у творах Українки,
Іду стежками Лесі до ріки.
А та її пісні співає дзвінко,
Шумлять дуби, подільські свояки.
Це, справді, так: перлина України –
Подільський край, де все моя рідня,
Краса чудової і вільної країни.
Є в ній ліси, діброви і поля.
Це Лесин край: вона благословила
Тут кожну балочку, в якій лежить село,
І її слів вогнистих, щирих сила,
Таких, яких ще досі не було,
Оберігає лагідне Поділля,
Ряхтить вишивано у цвіті рушників.
На них гостей стрічають хлібом-сіллю
Серця відкриті наших земляків.
І, як колись, в полях стоять тополі
І розмовляють з вітром повсякчас
Про Україну, про щасливу долю,
Про Лесю Українку, про всіх нас.
І про її благословенне слово,
Яке запало у серця навік.
Весною одягає знов обнову
Поділля і літам втрачає лік,
Бо вічне, як це небо в ріднім краї,
Як хліб і сіль і крила вишивань,
Бо має в серці те, «що не вмирає»,
Як слово Лесі у зорі світань.