Шатро золотої берізки
Заховаюсь під шатром берізки.
Інші, бач, безлисті вже довкруж,
А у неї золотяться слізки
На віїнках віття: не поруш,
Вітре, її світлу позолоту,
Що так рясно всипала гілки!
Бережи цю українську вроду
І окрасу краю! Крізь віки
Пронесла її мала зернинка
Із квітучих китиць навесні.
А тепер на вітах із іскринок
Золотиться, наче уві сні,
Тріпотливе маєво листочків,
Мовби дощ спинився на льоту!
Одягла вишивану сорочку
Білолиця в будень доладу.
Кожен озирається на неї:
Пізня осінь, а така краса!
Стовбур і гілки як цвіт лілеї,
А листочки – золота роса!
У шатрі її не гасне світло.
Наче люстра на мільйон свічей
Енотерою таємною розквітла,
Щоб красу відкрити для очей
Всіх, хто мимо йде собі в турботі.
Сірий день. Похмурі небеса.
Але що це там, на повороті?
Деревця розплетена коса!
І стріпнеться в серці юна сила:
Світ рослин – то наш правічний дім!
Сяйвом мерехтить берізка мила,
Ми ж до неї в прихисток зайдім!
Золотим дощем пообсипає,
Наче в добрій казці без кінця!
Виросла у нас, в подільськім краї,
І облагороджує серця.