Джерела вічності
Скіфіє, любов моя вогниста!
Скільки проминуло вже віків,
А твоєї крові струмінь чистий
Нас єдна з життям степовиків.
Мчать, ген, коні у безсоннім шалі,
Відкривають далей небосхил.
Вороги спинилися зухвалі,
Страх паралізує рештки сил.
Дарій заховався в дикій пущі:
Втратив військо – збереже живіт.
Та, мов тіні, скіфи – всюдисущі!
Тут їх право, бо це їхній світ.
Бо це їхнє: ковила хвиляста,
Що, як море, зеленню горить,
Річка, і рясна верба гілляста,
І життя скороминуща мить.
Недодбати їхнього багатства
Ненаситним племенам заброд!
Скіфіє! З тобою наше братство –
То найбільша із твоїх щедрот.
Оце вічне прагнення до волі,
Що на стязі – стрічка голуба.
Це прадавнє в українській долі:
З українця не зробить раба!
Пишуть лист турецькому султану,
Наче плем’я скіфів, козаки.
Гумор дає сил, лікує рани!
Знають це завзяті вояки.
Тож жахають ласих до розбою.
Сила духу – скіфський заповіт!
І тепер ми живемо з тобою,
Скіфіє, у вічнім плині літ.
І пишаємося тим. що українці,
Що буяє сила молода.
Ріки наші сповнює по вінця
Із джерел минулого вода.
Наче вічний спогад про минуле,
Де, здається, зупинився час –
Скіфський вал, Немирів... Не забули?
Скіфія вдивляється у нас!