Лесина казка
В Україні, де гори високі, моря широкі, річки глибокі, а ліси дрімучі, жила дівчинка Леся, що понад усе, любила казки та малювання. От і сьогодні вранці тато, допомагаючи доні взутися в зимові чобітки, квапить:
Лесю, час у дитсадок. Донечка ж у відповідь:
– А казку розповіси?
– Добре вже, лисичко Лесю, – погоджується татусь.
Дома дівчинку ще називають Червоною Шапочкою. Це улюблена Лесина героїня, яку дівчинка малює і фарбами, й олівцями, і фломастерами. Картини в дитсадку на виставці красуються.
А які чудові історії вміє вигадувати Леся! І щовечора розповідає їх плюшевому ведмедику. Уже й задрімає дівчинка, а клишоногому симпатязі ніяк не спиться – все згадує неймовірні пригоди героїв.
– Звідки стільки казочок знає Леся? – дивується ведмедик. – Може, вони сняться маленькій красунечці?
Вирішив волохатик підглянути хазяйчині видіння. А йому було відомо, як це зробити:
достатньо взяти за ручку дівчинку й поринути у дрімоту разом із нею...
– Ой, де я? – роззиралася навкруги Леся.
Довкола височів сосновий ліс, повний сонячного світла, пташиного співу та аромату суниць. Ще й червоні шапочки з білими цяточками весело майорять то тут, то там, наче ліхтарики. «Мухомори», – здогадалася мандрівниця. А онде, над самісіньким берегом лісового озерця, примостився найсміливіший із них. Леся й собі підійшла до водойми та, поглянувши на дзеркальну поверхню, зойкнула. На дівчинку хитро позирала справжнісінька лисичка, вбрана в її улюблену вишиванку, сарафанчик і фартушок. А на голівці в руденької яскравів Лесин бантик.
– Хто ти? – здивовано поцікавилася мандрівниця.
– Та це ж ти, Лесю, – зашелестіло хвильками озеро.
– Оце так дивина, – вражено прошепотіла дівчинка. – Отже, відтепер я – справжня руденька лисичка!
Доки руденька видивлялася на себе у дзеркальну поверхню води, з-за дерев вибіг вовк.
– Доброго дня, лисице! – привітався сірий. – Пограймося в лісові перегони!
– Щось не пригадую такої забавки, – зізнається Леся.
– Та що це з тобою? – дивується вовк.
Сіроманець зірвав із двох мухоморів шапочки і склав їх докупи:
– Ось і кубик! Кому скільки цяточок випаде, той стільки дерев і минає. Пригадала?
Поглянула лиска на стежку, що вилася між соснами, – нічого на думку не спадає. Руденька аж розгубилася.
А вовк дивиться та сміється:
– Що, хитрунко, боїшся програти? Вирішуй!
– Ну, добре, позмагаймося, – погодилася лисичка.
І побігли вони лісом: то цяточки рахують, то дерева. Леся й не помітила, як зник сіроманець – тільки десь суха гілка тріснула. Що робити? Тож вирішила руденька рушити стежиною далі.
Уже й ліс скінчився, а доріжка все вище й вище піднімається. Аж ось нагорі видніється рожева хатинка, стіни якої прикрашені мальвами, а золотистий дах обвитий вінком, «Знайомий будиночок, – наблизившись, лисичка намагалася пригадати, де його бачи-ла. – Та це ж із мого малюнка! Оце так!»
Леся постукала лапкою у двері й чує, як хтось запрошує увійти. Та, зробивши крок, аж замружилася – так яскраво в хатинці. Коли придивилася, то побачила, що на лавці спочиває веселе Сонечко. Руденька, сідай на ослінчик1, – запрошує небесне світило. – Тільки відсунься якнайдалі, дівчинко, бо поруч зі мною дуже спекотно.
Звідки Ви дізналися, що я не лисичка? – дивується гостя. – Невже так помітно?
– Я все знаю, красуне, а цю хатинку особливо люблю – така гарна та затишна! Хочу тобі віддячити за неї. Якщо послухаєшся моєї поради – знову на дівчинку обернешся!
Сонечко таємничо продовжило розповідь:
– Поглянь, від нашої хатинки стежка збігає вниз, аж до того симпатичного будиночка. Там господарює моя приятелька, бабуся Червоної Шапочки, а внучка їй допомагає. От тільки вовк до них унадився. Пригадуєш, хитрун запропонував погратися в лісові перегони? Сіроманець тебе відволікав, щоб часом не завадила дістатися до бідолашних. Поспішай же, Лесю, допоможи бабусі й онучці в біді.
Мчить лисичка, б’ється серденько... Добігла руденька, дивиться: двері відчинені. Приглядається – сіроманець заплутався у прозорій сітці, що спеціально була натягнута навколо помешкання.
– Оце так! – усміхнулася Леся . – Це ж я такий кінець казці про Червону Шапочку вигадала! Ще й плюшевому ведмедику розповідала.
Аж ось на ґанок вийшли бабуся й онучка та радісно до лисички-помічниці гукають:
– Дякуємо за диво-сітку. Спіймався сіроманець!
– Як же впізнали мене? – поцікавилася руденька, нерозуміюче кліпаючи очима.
– Дуже легко, адже давно тебе знаємо, – всміхнулася Червона Шапочка. – Ми ж постійні гості у твоїх казках!
– Лисичко, відпусти! – раптом почулося прохання сіроманця. – Повір, більше ніколи сюди не завітаю!
– Ой, ні, – злякалися бабуся з онучкою, – не варто вірити вовчим обіцянкам.
Цієї миті між хмаринками з’явилися сонячні промінчики, торкнулися сірого й ураз хижак перетворився на яскравого метелика. Красень випурхнув із сітки й полетів геть.
Бабуся й Червона Шапочка зраділи такому чудовому закінченню казки. Запросили лисичку на вечерю та відпочинок у чарівному ліжечку, в якому сняться найяскравіші та найщасливіші сни.
Подякувала руденька за дивовижне частування та щойно прилягла в шовкові простирадла, відчула, що її почала заколису-вати ніжна пісенька, яку тихо співав вітерець.
– Лисичко, прокидайся! – раптом почувся голос татка.
– Час до дитсадка!
Дівчинка відразу підхопилася й зазирнула в люстерко:
Татко звично жар-тує, називаючи мене лисичкою.
А насправді – дівчин-ка з доброї казки! – прошепотів плюшевий ведмедик.