Пролог. Свідчення очевидця
Сюди прийшла аж через шість століть
І п’ятдесят ще неповторних років!
В Синюсі й досі небо лебедить,
Де бій горів, ось там, за кілька кроків
Середньовіччя ніби наяву
В цих квітах, у цих вербах над водою.
Я забрела в берегову траву,
В стежок мереживо, поросле лободою.
А сокіл у пустелях часових
Розкинув крила тінню над землею.
Я знаю, я була тут серед них,
Поміж сподвижників вважалася своєю.
Вкривала коси шапка залюбки,
І до лиця були військові лати.
Отож, не розпізнали вояки
Тоді в мені з Торговиці дівчати.
Під прапор Ольгерда1 ішли мужі,
І силою, і думою багаті.
Лакузи ханів же, немов вужі,
Шукали зброю ревно в кожній хаті.
Боялися повстання, про яке
Почули десь лакузи недаремно.
Ординський гад огидне і слизьке
Кільце стискав між людом тут недремно.
А хани, наче яструби, тоді
Клювали наші і міста, і села.
Ні краю, ні кінця отій біді!
Така була, бач, доля невесела
У кожного, хто жив у ті роки
На теренах сучасної Вкраїни.
Хоч проминули вже віки й віки,
Для серця незабутні ті руїни,
В яких лежала матінка-земля,
Полита кров’ю і сльозами люду.
Народу мого рідного сім’я
Страждала, і цього нам не забути!
Бо в генах наших пам’яті зерно,
Як код патріотично-віковічний.
І нам усім тепер не все одно,
Яким був бій отой непересічний,
Кінці якого кинули у воду.
А де шукать в Синюсі-річці броду?