ХІV. Полонений
На ньому були білі штани, підперезані шкіряним ременем, барвиста світла сорочка, темні черевики. Це був чоловік років сорока. Навіть лежачи вимазаним пилюкою в кущах, він був не схожий на тих єгиптян, що зараз святкували коронацію свого володаря.
– Хто ви? – спробувавши зробити голос владним, запитала Лана.
Вона вже не мала сумніву, що Анхесенамон снився саме цей чоловік, і якщо цариця має хоч якісь пророчі здібності, то його потрібно негайно зупинити! Але як?
Незнайомець злякано підвівся, позадкував. Спіткнувся. Поранив пальця об гострий камінь і, щоб стерти кров другою рукою, мусив випустити з неї кам’яний шматок коштовного скарабея. Роксі аж рота відкрила.
Мохаммед аль Саїд, який ще не зовсім оговтався після сну в бібліотеці, опинившись у минулому, дикувато роззирався. Так, це був саме він.
– Чого ти хочеш? – просичав чолов’яга, здається, без здивування щодо своїх новоявлених поліглотських здібностей.
Раптом дівчина помітила в нього на поясі розстебнуту кобуру з якої виглядала рукоять пістолета. Шалена, проте водночас чудова думка майнула в її голівці. Лана згадала, як колись, гуляючи в парку, вони з татом заходили в тир, і хоча вона тоді жодної кульки не прострелила, проте тримати в руках цю зброю навчилася. А більшого й не треба було.
– Я? – невинним голосом запитала вона і відступила крок назад, шукаючи під ногами підходящий камінчик.
Різкий рух – Лана присіла – намічений камінь опинився у руці.
– Що це… ти… робиш? – не зрозумів Мохаммед.
Роксі прицілилась і кинула камінь.
– Ай! – зойкнув незнайомець і схопився за ліве плече.
За один стрибок дівчинка була вже біля чоловіка, що лежав на землі, і притискала вихопленого пістолета йому до скроні.
– Що ти робиш, мала… гадючко?! Він же заряджений! – обурено, проте вже трохи злякано скрикнув прибулець.
Про всяк випадок дівчинка зсунула пальця з курка – «заряджений»!
– Що ти будеш робити? – вже трохи заспокоївшись, запитав Мохаммед.
А от що вона буде робити далі, Роксолана ще й сама не знала. Хоча те, що незнайомець був повністю під її владою, вже було чудово. Може, відвести його до палацу? Але цю думку Лана відразу ж відкинула – потрібно було діждатися Анхесенамон, а це могло статися ой як не скоро! Можливо, сховати його в садку? Там багато рослинності (не те, що колючі кущики акації), а яскравий цвіт гранатів та троянд відволікав би увагу.
– Вставай! – поторсала його за плече і відступила на кілька кроків назад.
Чоловік повільно підвівся з піднятими вгору руками. Аж тут Лана згадала про скляне намисто у себе на шиї – прийшов час випробувати його на міцність.
– Руки за спину! – скомандувала вона, знімаючи прикрасу.
Хвильку подумавши, Роксі стягнула кольорові намистинки.
– Руки за спину! – повторила дівчинка загрозливим голосом. – Добровільно! – і ткнула в спину Мохаммеда дулом пістолета. Аль Саїд злякано виставив руки. Роксолана вправно обплутала зап’ястки, не забуваючи обводити мотузочку довкруж пальців.
– Іди!
І впевненою ходою повела «полоненого» вбік палацу, до саду, на ходу намагаючись згадати, на другому чи третьому повороті потрібно звернути вліво.
Вулиці міста були порожніми – всі жителі зібралися біля храму бога-сонця Ра і вітають свого фараона з початком самостійного правління.
Роксі та чоловік, взятий на «мушку», повернули на другому повороті, і це, на щастя, виявилося правильним, бо вже за кілька хвилин крокували під густим покровом дерев саду.