Розділ І. Самі запитання
Одного квітневого вечора шестикласниця Оля сиділа в кріслі і читала книгу. Вона була сама в квартирі. Щоправда, не рахуючи мишки Філли.
Тут хтось подзвонив у двері. Оля зіскочила зі крісла і кинулась відчиняти. За дверима стояла давня подружка Олі Марійка, блакитноока кучерява чорнявка.
– Привіт! Ти будеш гуляти? – поцікавилася.
– Напевно, ще ні, – зимувала в кожному слові Оля, вона все ще була поглинута книжковими подіями.
–Жаль, ну, тоді бувай, – попрощалася подруга.
Дівчатка добре знали одна одну, і їм було досить навіть не слова, а погляду, щоб порозумітися. А може, то дружба робить такі дива? Зайві усілякі розпитування! Ось Марійка збігає вниз по сходах і розуміюче посміхається: «Зачиталася, вочевидь!»
Оля замкнула двері, та через кілька хвилин знову подзвонили. Дівчинка відчинила і… заклякла на порозі. Перед нею стояла височенька Постать у червоному довгому светрі з каптуром, насунутим на обличчя, якщо воно в неї взагалі було!
Постать посунула на Олю. Дівчинка зойкнула і кинулася на кухню. Клітка з Філлою перекинулась, і мишка вибігла з неї.
Постать наближалася. Незнайомець закрив собою вихід, і Оля опинилася в ситуації не з приємних.
Філла скочила на ложку – та підлетіла і щосили вдарила постать у каптур. Незнайомець верескнув і схопився за голову.
Мишка радісно писнула.
Наступна мить була вирішальною для Олі. Постать наступала! Оля закрила очі, і…
– Ой!
Це зойкнув Незнайомець.
Виявляється, Філла скочила на ополоник, той підлетів і щосили гепнувся на голову Постаті! Незнайомець завив від болю і відскочив убік. Непроханий гість опинився біля вікна. Оглянувся і… скочив у вікно. З другого поверху!
Дівчинка перевела подих, виглянула з вікна, але на клумбі нікого не побачила, хоча м’ята ще хиталася без вітру.
* * *
Наступного дня Оля все розповіла своїм друзям: Марійці, Максимові, тобто Максу, як вони звикли його називати, та братові-близнюку Вові.
– М-м-мта-ак… – вислухавши подругу, мовив Макс, сангвінік за характером.
– Це, напевно, хтось із наших, – кивнула на порожній під час перерви клас Марійка. – Такий жарт!
– Це точно наші, – погодилась Оля.
– Тоді пішли! – вже побіг до виходу Вова.
– Зачекай! – зупинив його завжди розсудливий Макс. – Що, підійдеш до когось і скажеш: «А ти вчора не вривався в нашу квартиру?»
– У-у… – неохоче повернувся Вова.
– Спочатку треба дізнатися, хто це, – погодилась Оля.
– Це міг бути й грабіжник, – зауважила Марійка.
– Я здогадуюсь, що такі люди роблять, – зняв окуляри Макс. – Проникають у квартиру, лякають її жителів, вимагають гроші і драла! – він знову прилаштував на носі окуляри, протерши їх.
– Але чому в мене не вимагав? – кліпнула карими очима світлокоса Оля.
– Може, наша Філла завадила, – припустив брат.
Діти не встигли договорити, бо продзвенів дзвінок.
Увесь урок непосидючий Вова провів на диво тихо, напружено оглядаючи однокласників примруженими щілинками синіх очей з-під солом’яного чубчика. «Та ні, тут на таке ніхто не здатний!» – чи то зрадів, чи засмутився він.
Під час перерви до нього підійшла «команда космонавтів», як їх часом прозивали однокласники. Чому «космонавтів»? Може, тому, що всі вони любили фантазувати, були завзятими книголюбами і, як говорили про них, літали в думках десь між зірками. А може, через те, що з ними траплялися частенько неймовірні, справді «космічні» історії – то шайку бандитів викрили, то розсекретили можливий підрив кафетерію, то навіть знайшли в школі терориста! Першачки тоді проходу їм не давали – захоплювались! Але «космонавти» не зазналися – їх від усього лихого рятувала дружба. А скоріш за все, їх охрестили так, бо всі четверо відвідували гурток космонавтики в Палаці дітей та юнацтва.
– Чого такий кислий, як цитрина? – поцікавився Макс.– Урок не вивчив?
– Гірше – два! – простогнав Вова. – Клятий футбол! – гупнув спересердя кулаком об підвіконник.
– А які? – співчутливо подивилася на друга Марійка.
– Математику і географію, – все ще стогнав Вова.
– Годі киснути, ми тобі допоможемо! – підбадьорила Оля.
– Візьми, у мене спишеш математику, – простягла Вові свій зошит Марійка.
– А у мене географію, – порпався в портфелі Макс.
Уроки пройшли добре, якщо не брати до уваги «трійку» Олі, – яка теж дивилася футбол.
– Пішли до мене, – запропонувала Марійка.
– Ні, Марійко, я їсти хочу, – запротестував Вова.
– Зберемося після обіду, – вирішили всі і розійшлися по домівках.
* * *
– А я тиждень тому такий фільм дивився! Клас! А-ай!!! – останній звук Вова вимовив, коли спіткнувся і втрапив ногою по портфелю чоловіка, який ішов попереду.
– Ей, обережніше, хлопче, – обернувся той.
– Постараюся, – запевнив Вова.
Оля хмикнула, їй завжди доводилося вирятовувати брата, коли він «у щось влазив», але цього разу…
– Пронесло, – видихнув Вова.
– Що ще у вас там пронесло? – знову обернувся чоловік.
– Нічого… – поквапилася Оля.
– На мою сестру вчора напала Постать… Ой! – це Оля вщипнула брата за руку.
– Яка постать? – зацікавлено обернувся перехожий.
– Е-е-е. Це йому приснилося. Мій брат такий сонливий! – Оля зобразила щось на кшталт посмішки, але та була більше схожа на оскал.
– Тебе хтось просив лізти? – шепнула братові.
– Дивні нині діти, – пробурмотів чоловік.
Дівчинка підштовхнула Вову до переходу, від гріха подалі. Вже вдома вона дала волю словам:
– І хто тебе просив?! Га?
– Й-а…
– Зрозуміло, що ти. Інший на це не здатний! Це ж таємниця!
Оля, як і її тато, вирізнялася ущипливим характером та гострим словом.
Вова ж, навпаки, вдався в маму, більш стриманий. Але останнім часом якийсь… ризикований.
Ось і зараз підійшов занадто близько до сестри, і та намірилась вперіщити нещасного по спині. Хлопець ухилився і вискочив з кімнати.
Тільки зараз він згадав, що до Олі, коли та «не в гуморі», наближатися не слід – це загрожує членоушкодженням!
Правда, дівчинка скоро забула про свій гнів, вийшла з кімнати і, ніяковіючи, підійшла до Вови.
– Я, це… Може…
Хлопець відвернувся від неї і тихенько захихотів – одна й та ж історія!
– Може, скоріше поїмо і підемо до Марійки? – нарешті, запитала Оля, яку вже стомила сварка.
Вова угукнув і скоріше вибіг з кухні, аби не розсміятися при сестрі з неї ж самої.
А вже в коридорі він дав собі волю.
* * *
– У нас проблеми, – зауважила Марійка, коли брат і сестра з’явилися в неї на порозі. – У Макса Жу втекла, і він пішов її шукати, але вже понад годину його немає!
– Як, Жу?! – захвилювалась Оля.
Жу, а повна кличка Жучка, лабрадор-ротвейлер чорного кольору з білою смужкою, що тягнеться від шиї поміж лапами до хвоста і закінчується його гарною китицею. Очі лагідні, карі. Жучка була добра і водночас насторожена до чужих, але до дітей завжди ставилася прихильно і трохи лукаво.
– Втекла, поки її вигулювали, – повідомила хазяйка квартири, – зірвалася з повідка, я сама бачила. Ми втрьох гуляли: я, Жу і Макс. Раптом вона як рвоне! Спочатку ще Макса протягнула кілька метрів за собою. Йому добряче перепало – подряпався та заробив кілька синців. Потім підхопився і помчав за Жучкою. Я кілька хвилин пробігла за ним, але з кишені випав плеєр, довелося вернутись по нього. Коли переконалася, що з плеєром все гаразд, вже не змогла б наздогнати Макса. Тоді вирішила зачекати вдома…
– Що ви тут без мене? – пролунало з коридору.
У кімнату залетіла Жучка, а за нею і її господар.
– Ну? І де ти був? – пішла в наступ Оля.
– Йому вже й так дісталося від Жу! – зауважила Марійка. – Що з нею?
– Про це потім, а зараз новини! – спішив щось повідомити Макс.
– І які ж вони? – Оля все ще говорила із сарказмом у голосі. – Поділися з нами.
– Я бачив Постать! – випалив новоприбулий.
– Де? – лише й спромоглися вимовити друзі.
– У парку, біля водограю. Жу аж туди добігла, – повідомив хлопчик.
– Оце-то крос! – мимоволі пожаліла друга Оля.
– Гнів на милість! – засміялася Марійка. – Скоро буде навпаки!
Лабрадор вмостився біля ніг свого господаря і скосив красномовний погляд через прочинені двері кухні на холодильник.
Вова впіймав цей погляд і побіг у кухню. Через кілька хвилин повернувся і простягнув Жу шматок сосиски, а друзям прихопив канапки з сиром. Опустився в крісло.
– І де ця Постать була? – поцікавився.
– Як не дивно, але біля магазинчика приколів. А чому вона там була, я не знаю, – зітхнув Макс. – А потім як у воду провалилась!
– Та-ак… Зада-ачка… – протягнув Вова.
Усі задумались, мов канули у не властиве для їхнього «космічного» гурту мовчання, що не заважало їм апетитно знищувати канапки.
* * *
Оля прокинулася вранці, вдягнулась, розчесала волосся і побігла вмиватися.
У ванній кімнаті Вова саме мив руки. Запримітивши сестру, хлопчик привітався та повідомив, що уже телефонувала Марійка, пропонувала зустрітися біля школи за півгодини до занять.
– Зараз же вісім двадцять! – вигукнула Оля. – Ми запізнюємось!
Дівчинка, розбризкуючи воду, нашвидкоруч вмилася, побігла в кухню, схопила одну з булочок з маслом, дбайливо приготовлених мамою, згребла книги і зошити в наплічник. Похапцем взулася, накинула куртку, вискочила на сходи і звідти гукнула братові:
– Наздоганяй!
Але Вова догнав сестру лише біля хвіртки школи.
– Навіщо так летіти? – сердито запитав хлопчик.
Оля глянула на годинник, який у позолоченій оправі красувався на її руці.
– Ти що?! Вісім тридцять п’ять! Ми запізнилися на цілих п’ять хвилин!
– Лише ж на п’ять, – стенув плечима Вова.
– А тобі б краще, щоб на десять?! – в’їдливо запитала його сестра.
– О, привіт! – випірнула з-за їхніх спин Марійка.
Хлопчик багатозначно глянув на сестру. Але Оля «не помітила» того погляду.
– Які новини? – гарячкувала вона.
– Зараз Макс підійде, тоді скажу.
Минали хвилини, а хлопця все не було. Діти нетерпляче тупцювали біля будівлі школи. Вова дістав мобільний і запропонував зателефонувати. Дівчата погодились – зараз це був, напевно, чи не найкращий варіант. Хлопчик набрав номер друга і натиснув клавішу «Виклик».
Через кілька хвилин він вимкнув мобільний і поклав у кишеню.
– Не бере, – повідомив.
– Дивно. Може, з ним щось сталося? – припустила Оля.
– Ну, що зі мною може статися? – почувся знайомий голос.
* * *
– Які ж новини? – запитала Оля.
– Ну… – Марійка зам’ялась. – Е-е-е…
– Що?! – Оля втратила терпець.
– Словом… Пам’ятаєте, вчора Макс казав, що бачив Постать в парку? Ну, я теж.
– Що означає «я теж»?! – занепокоїлась Оля.
– Я теж бачила її… – тихим голосом повідомила Марійка.
– Де? – в унісон один одному запитали друзі.
– Вона…
– Швидше, уроки зараз розпочнуться! – нагадала, підганяючи подругу, Оля.
– Коли сиділа біля вікна і робила домашку, мене відволік шум, який долинав з двору, дитячий плач. Я підвелася зі стільця і побачила на гойдалці маленького хлопчика, який плакав, а поряд нашу особу. Швидко відчинила вікно і якомога гучніше запитала: «Що тобі від нього треба? Малий же плаче! Ти що, не бачиш?» Та незнайомець лише підняв очі до рівня мого поверху, здивовано хмикнув і зневажливо запитав: «А тобі що до того? Ти ж не його сестра?» «Його…» – запевнила я швидко і так твердо, що сама мало в те не повірила. «Я його сестра», – додала ще твердіше. «Ну, добре», – знову хмикнув він і як дремене! Аж закуріло. Я швидко спустилася «з небес на землю», тобто, зі свого восьмого поверху до того хлопчика. Скоро вияснилося, що незнайомець все-таки свиснув у малого самокат. До речі, потерпілого звати Коля, – розповіла Марійка.
– Крадій! – стис кулаки Вова, він завжди виступав «за справедливість», особливо, якщо йшлося про хлопців.
– І це не перший випадок! – пригадала Марійка. – Ви читали свіжий номер «20 хвилин»?
Діти заперечно похитали головами і запитально поглянули на подругу.
– Ну, так ось, – продовжили Марійка, – там написано таке, – дівчинка вийняла з наплічника газету: «У ніч з 20 на 21 квітня було вчинено напад на одну з квартир Києва. Її жителька повідомляє, що бачила людину в каптурі і довгому светрі. У темряві вона не розібрала, якого кольору був його (чи її) одяг. Незнайомець пройшов до шафи. Дещо взяв звідти і втік через вікно. Як запевняє хазяйка, бандит взяв лише дитячу іграшку – ведмедика». Ну, вам це нічого не нагадує?
– Нагадує! – здогадався Макс. – Він краде лише іграшки. Можливо, з дитячого магазину приколів у парку, скейт у Колі, тепер ще й цей ведмедик…
– А я до чого веду! – скрикнула Марійка.
– Щось дивно це, – почухав потилицю Вова.