Розділ ІІ. Рішучі дії
– Головне довідатися, навіщо йому ці всі іграшки, – роздумувала Марійка.
Діти знову зібралися разом із Жу в квартирі дівчинки. Уроки скінчилися, і тепер члени команди думали-гадали, що робити з Постаттю.
– У мене є план! – похопився Макс. – Якщо він вже заходив у магазин приколів, то очевидно, що зайде туди ще раз, і, згідно з моїм планом, ми можемо контролювати його покупки та місце знаходження.
– Повністю? – недовірливо запитав Вова.
– Так! – запевнив його друг. – Де працюють мої предки?
– Ну, в міліції… – хитнула головою Оля.
– Правильно, в міліції, – сяяв карими очима Макс, – і з їх допомогою ми і знайдемо Постать!
– Це ж як? Не прохати ж їх слідкувати за Незнайомцем?! – скривилася Марійка.
– Я маю кращий план, – посміхнувся Макс. – Хтось із нас влаштується в ту крамницю підмінним продавцем на вечірній час, коли туди може навідатися наш покупець.
– Але звідки ми знаємо, що він саме ТУДИ навідається і саме надвечір? – знизала плечима Марійка.
– Тут у нас немає вибору! Ми тільки можемо здогадуватися, куди й коли він прийде, тому влаштуватися доведеться на довгенький термін, на тиждень, скажімо. Але далі мій план легкий і простий.
– Ну-ну, подивимось, – недовірливо глянув на друга Вова.
Але Оля недобре покосилась на брата, який враз згадав про її важкі, схожі на гирьки, кулаки, і йому перехотілося навіть розтуляти рота. А Макс тим часом продовжував виголошувати свій «геніальний план»:
– Для того, щоб мати з ним зв’язок, ми в одну з іграшок вкладемо мобільник з вимкненим звуком. А за допомогою міліцейського приладу зможемо контролювати його місцезнаходження!
– Максе, але ж Постать може захотіти не нашу іграшку, а зовсім іншу? – засумнівалась Оля.
– А той з нас, хто буде продавцем, зауважить, що саме ця іграшка рекомендована Міністерством охорони здоров’я України! Ми його переконаємо, і він візьме цю іграшку! А якщо ні, то хтось інший з нас влаштується в іншу крамницю, – не вгавав хлопчик.
– Гаразд, хто піде в магазин першим? – запитально обвела поглядом присутніх Марійка.
Зголосилися всі. Але було вирішено, що піде най- винахідливіший та схильний до артистизму. І на цю роль було обрано Марійку. Навіть Жу схвалила це рішення, голосно гавкнувши. Діти засміялись і вирішили зустрітися завтра за півгодини до початку занять, після чого розійшлися по домівках.
Але вони не врахували однієї дуже важливої деталі, і це ледь не зірвало задуманого.
* * *
Вранці, прокинувшись, Оля відразу пригадала вчорашню зустріч з друзями і зіскочила з постелі. Брат уже пішов!
Вона добігла до школи лише о восьмій сорок. Макс, Вова і Марійка вже були на місці.
– Чому так довго? – спитала її подруга. – Ти запізнилась на цілих десять хвилин!
– Пусте, – махнула рукою Оля, – просто дехто не розбудив!.. – дівчинка ображено і злостиво закусила губу.
Її брат відвернувся, аби не бачити цього вигляду білої-пухнастої ображеної «кицьки»: він уже і сам шкодував за свій невдалий жарт. «Краще не жартувати спросоння», – подумав.
– То які на сьогодні плани? – запитала Марійка.
– Спочатку уроки, потім усі в парк тебе на роботу влаштовувати! – усміхнувся Макс.
– Тоді пішли! – вже побіг до входу в школу Вова.
Друзі поспішили за ним. Сьогодні було шість уроків, які для дітей минули більш-менш без пригод, окрім того, що у Вови вчителька мало не забрала черговий бестселер, якого той «ковтав» з-під парти. Добре, що Оля поцілила у вухо паперовою кулькою!
Після дзвінка друзі вибралися на вулицю і почали обговорювати і вдосконалювати план Макса, як спіймати Постать, і краще – на гарячому! Потім усі разом вирушили в парк, до магазинчиків. Під час обговорення було вирішено, що біля майбутнього тимчасового місця роботи Марійки друзі влаштують таку собі засідку і будуть увесь час спостерігати, що відбувається біля магазину. Коли подрузі знадобиться їхня поміч, вони будуть поруч і зможуть допомогти.
Отож провели Марійку до магазину, а самі розташувалися біля водограю і почали голосно щось обговорювати. Але все одно не зводили очей з крамниці, у дверях якої щойно зникла дівчина.
А в неї справи йшли набагато гірше. У той час, як її друзі їли солодку вату і пили «Фанту», вона силкувалася влаштуватися на роботу в цей магазинчик, але господар не хотів нікого брати собі в помічники!
– Ну, скільки тобі років? – суворо запитав продавець.
– Тринадцять, – затинаючись, відповіла Марійка.
– І ти хочеш, щоб я взяв тебе на роботу? Вона дуже складна, – відповів чоловік.
Дівчинка звела очі до люстри. «Теж мені складна!» – так подумала вона, але вголос сказала інше:
– Я зможу. Я певна.
– А звідки така впевненість? – недовірливо покосився на неї продавець.
– Я вже працювала в крамниці, – бовкнула, не думаючи.
Але цього їй не слід було казати, бо цими словами вона викликала неабияке здивування та недовіру.
– То чому ти звідти пішла? Чи тебе вигнали? – продавець дуже пильно подивився на дівчинку.
Марійці треба було задіяти всі свої акторські здібності, і вона їх таки задіяла. Сама себе дивуючи, дівчинка будувала вежу з вигадок, трішки розбавляючи їх правдою. Її розповідь була такою:
– Мене звати Марія. Вдома я маю двох маленьких братиків та сестричку, якій три роки. Її звати Аня. Ми живемо в маленькому будиночку біля парку. Гроші заробляємо лише я та старший із братів Антон. Він працює тут, неподалік…
Дівчинка розповідала далі, все більше вражаючи продавця скрутністю свого становища. Вона «прикрасила» свій дім пошматованими простирадлами і кривим вікном, описуючи кожну дірочку на фіранках так, ніби справді там жила і бачила це все кожен день. Із кислим виглядом оповідала про ліжко, на якому вони вчотирьох спали.
Хвилин через десять продавець здався. Він показав Марійці магазинчик і сказав:
– Скоро обід, але залишати магазин без нагляду я не хочу. Це й буде твій перший день. Та, якщо щось зникне, я тебе з-під землі дістану.
– Гаразд, – відповіла вона сумирно.
* * *
Щойно продавець вийшов, як у крамницю увірвалися друзі: «Починаємо?» «Так», – відповіла Марійка, взявши до рук іграшку-ведмедика. Оля дістала з кишені манікюрні ножички. Проколола дірочку і розрізала тканину сантиметрів на п’ять. Запитально глянула на друзів.
– Мобільник отримаємо назад? – обережно запитав Вова.
Макс кивнув. Тоді брат Олі поклав свого «NOKIA» в розріз. Марійка дістала голку з ниткою і швиденько зашила проріз.
Щойно діти всадовили іграшку на її законне місце, як двері розчинилися і до крамниці увійшов господар.
– Забув гаманець, – ніби виправдовуючись, повідомив Дік – так звали продавця.
Він був негром з синіми очима, прямим носом, сильними руками, який, до того ж, міг похвалитися високим зростом. Отож Дік пройшов до столика, взяв гаманець, скоса глипнув на дітей і вийшов, пригадавши Марійці свою погрозу, що дістане її з-під землі, коли що.
Друзі переглянулися і почали чекати на прихід їхнього головного клієнта – Постаті.
Хвилин через двадцять Вова заявив, що зголоднів, і Оля вирішила іти з братом, пообіцявши принести тістечок та швидко повернутися. Ще через п’ять хвилин Макс сказав, що йому теж не завадило б пройтися по парку, подивитися, чи не з’явиться Постать. Заручився смаколиками і зник, як запевнив, ненадовго.
Марійка лишилася чекати на Постать сама. Вона розуміла, що всім не віриться у швидкий успіх задуманого.
Дівчинка сумно поглядала то на іграшку-ведмедика, то на двері, в яких мала б з’явитися Постать. Промінці сонця вигравали на стінах світлими плямами, відбитими різними вазами, дзеркалами та блискучими, ніби відполірованими, листками фікуса, що стояв у блакитному підвазоннику на вікні.
Марійка звела стомлені, похмурі очі на ведмедика – той спокійнісінько сидів на своєму місці і, здається, очікувально дивився на двері, які враз сіпнулись і відчинились – на порозі з’явився Незнайомець!
* * *
Він був таким самим і нітрохи не змінився в своєму одязі з того часу, коли вкрав у Колі самокат. А минуло вже три дні.
Марійка змусила себе поводитися спокійно. Постать настільки її дратувала, що дівчинка стиснула кулаки в кишенях легкої літньої жилетки.
– Може, щось підказати? – пересилюючи себе, запитала.
– Ні, дякую, – відповів Незнайомець.
Голос його був приємним і водночас настійливим! Це був голос хлопця. Але вже майже дорослого!
– Може, все-таки щось підказати? – стояла на своєму Марійка, наважившись глянути йому в обличчя, якого майже не було видно за червоним каптуром довгого светра.
– Ні! – різко відказав він, мотнувши головою, і з-під каптура вибився довгий кучер його волосся, але лише на мить, і знову сховався в светрі.
– Добре… – стенула плечима дівчинка.
Незнайомець походив по магазинчику і зупинився біля ведмедика, який щойно переніс «операцію» по «вживленню» мобільника.
– Скільки він коштує? – запитав.
– Там має бути написано, – ніби байдуже відповіла Марійка.
Незнайомець стягнув іграшку з полиці і рушив до виходу, кинувши на стіл сто п’ятдесят гривень. Двері за ним зачинилися, а Марійка, чомусь ще й досі дивилася йому вслід і не розуміла, які відчуття панують у її серці – ненависть до цього нахабного любителя іграшок, зацікавлення таємничістю Незнайомця чи якесь інше, досі ще невідоме їй почуття?