«Летючий голландець»
Пливуть сніги сріблястим океаном,
А ми в самому серденьку зими
Будуємо цей корабель-оману –
«Летючого голландця». Вже слізьми
Туманів та відлиг пухнастий іній
Соснову щоглу приховав, як тінь,
І корпусу величну чіткість ліній,
Канатів понадпалубну плетінь,
Місточок капітана, де біноклі
І компасу стрілчастий показник,
І реї, в снігових завіях змоклі.
Та що це? Корабель ввесь раптом зник!
Розтанув, наче ми й не будували.
Не міг же він отут піти на дно,
Серед хурделиць, в білій піні валу?
І затягнулось крижане вікно.
То ожеледиці зимове право
Вкривати льодом стежку шерехку,
У кришталеву прибирать оправу
Березову алею у парку.?
І раптом бачу: там, де дуб крислатий
Ще й досі темним листям шелестить,
«Голландець» ніби випірнув, крилатий,
І ми на палубі уже за мить!
У подорож, хоч, може, й недалеку,
Та таємничу, повну дивовиж!
Де вітру крижаного люта спека
Та тіні міста, повз які летиш!
А корабель – як видиво туману,
Ввесь із юнацьких, неспокійних мрій.
На ньому місто з висоти огляну,
І ти мене хоч подихом зігрій
У холоді засніжених проспектів,
Де корабля примарного портал!
А завтра я знайду серед конспектів
Бібліотеки тихий, мудрий зал.
Відкрию знову таємницю хуги,
Полину з нею в заметіль думок.
Крилатий корабель летить над Бугом,
Де ополонок крижаний замок,
Що Царство кисню рибам відмикає
У нетрях безконечної зими.
І мчать серед снігів санчата Кая.
– З собою Герду-подругу візьми-и-и!
Наш корабель каналами дороги
Пливе, немов гігантський білий кит.
Будинків-айсбергів бурульчаті відроги
В розмежуванні літосферних плит
З’являються у сірім лабіринті.
Здається, це глухий підступний кут?
Вітрильнику, на крилах волі зринь ти,
Звільнись від кам’яних примарних пут,
Що ваблять уже затишком торшера!
Та геть примерзлі в кризі якорі!
На нас чекає нині інша ера,
Жагучий клич високої зорі!