Пороша і снігурі
Зимовий ранок у імлі снігів
Все сіє й сіє снігову порошу.
Мов заглядаєш в сад крізь огорожу:
Лиш силуети… Нічиїх слідів!
Була ж тут безконечна далина,
Був горизонт, блакить небес високих!
Усе сховав м’якого снігу спокій,
Довкола загадковість, таїна.
Простуєш і дивуєшся щораз
Затіненим завісам! Мов примари,
Перини ранку – пухової хмари
Із незліченних іскорок-прикрас!
Блукаєш у знайомому дворі,
Немов у нетрях лісової гущі.
Здається, ти сама посеред пущі!
А поряд рожевіють ліхтарі.
Летючі, наче блискітки зорі,
То тут, то там зринають у завії,
Де ранок своє світле мливо сіє.
Та це ж рожевобокі снігурі!?
Дивуюся, як відшукали нас?
Знайшло шляхи мале серденько чуле,
Чи України поклик ви почули
І прилетіли, бо тут ждуть на вас
І горобина в білих шапочках,
І кетяги калини, як розкоші.
Летіли ви у присмерку пороші,
Звіряючись в путі не по зірках.
То Україна у своїй красі
Вас вабила, як мрія неповторна!
Лунає щебет ваш, немов валторна:
– Ми прилетіли, прилетіли всі-і-і!