Космічний гість
Метеорит! Та це ж, насправді, диво!
Вже їдемо, минаєм Іллінці.
Ось кратер! Розпашіла і щаслива
Із фотоапаратом у руці,
Стою я поміж розсипів каміння.
Предивний колір, слова не знайти!
Чи золотий, мов сонячне проміння,
А чи брунатний, як чужі світи?
То осяйний, аж погляд відбиває,
То тьмяний, наче загадка німа.
Таких немає нині в нашім краї,
Шукати їх по урвищах дарма.
Чотириста мільйонів літ минуло
З тих пір, коли вогненно-громіздке
З небес упало тут космічне тіло.
Це дослідить – завдання нелегке!
Сімдесят два квадратних кілометри –
Ось розмір аномалії тепер.
Слідів падіння часові не стерти!
А поряд річка. Риба і бобер
Тут водяться. Рибалки – часті гості.
За річкою – стіною очерет.
Весною глід і дички в світлій брості,
Вечірнє небо в розчерках комет.
Полин сивіє, як димок від ватри.
А ватра ж то якою тут була!
Це уявить непросто, але варто
Сьогодні серед літа і тепла.
Кипіла вирва, плавлячи граніти,
Півсотні літ палахкотів вогонь!
А нині, бач, цвітуть звичайні квіти
Між кратерних порослих дерном скронь.
Лікує час, але метаморфізму
Ударного не приховать ніяк,
І диво це вивчати нам не пізно.
На каменях оплавлення, як лак,
Темніють чорні вкраплення заліза,
Алмази є дрібненькі, як пісок,
Агат найбільший в світі, мов валіза
З далеких, ще не пізнаних зірок.
Тяжіння сила не сягає норми,
Тож чую невагомості крило.
І вітру польового світлі сурми
Луною поміж каменів:
– Бу - у - ло - о...