Розділ 1
Зустріч з ельфом
– Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає.
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає, –
Кіра, сидячи за столом у вітальні і зажмуривши очі, щоб краще уявляти картини природи, описані славетним Кобзарем, учила напам’ять знаменитий уривок з поеми «Сон».
– Полетімо! – почувся чийсь голос.
Кіра здивовано озирнулася:
– Хто тут?
Відповіді не було, а стіл посунувся по кімнаті. Дівчинка мимоволі схопилася за краї столу і, так би мовити, «поїхала» аж до вхідних дверей. Тут стіл зупинився, і Кіра помітила «рушійну силу». Це був невисокий хлопчина з примітними круглими очима і … гострими вухами!
– Ельф! – як ужалена, пискнула Кіра.
– Чого ж кричати? – розсудливо зауважив прибулець. – Так, ельф, то й що?
Кіра потирала коліно:
– Та ось вдарилася об ніжку стола… через тебе! І підручник, бачиш, порвався.
– Полагодимо! – бадьоро пообіцяв новий знайомець, і Кіра й оком не встигла кліпнути, як книга стала цілісінькою і навіть новісінькою! Перестарався, видно!
– А тебе ж як звуть? – запитала дівчинка.
– Ері, – і уточнив без зайвої скромності: – Це від назви нашої казкової країни Ерікуаві.
– Е-рі-ку-а-ві! – мрійливо прощебетала Кіра, і на щічках, як сонячні зайчата-пустунці, заграли ямочки-веселинки.
Ері завмер з відкритим ротом:
– О-о-о!
А потім зауважив ніби сам до себе:
– У люстерку ти була, здається, звичайною ззовні, тільки доброта зашкалювала.
– У якому люстерку і яка доброта? – допитувалась дівчинка.
– У тому, що на твоїй груші, – серйозно відповів Ері.
– А доброта? – вирішила все вияснити Кіра.
– Доброта… – із задоволенням прокотив голосом гарне слово ельф. – Про що тут говорити? Ти ж і сама знаєш, що прихильна до добра.
– Чомусь, – поринула в задуму дівчинка, – останнім часом помічаю щось дивне довкола: то хлопчики б`ються частіше, ніж раніше, то дівчатка сперечаються, не знати чого…
– А хочеш, з`ясуємо все? – запропонував юний чарівник.
– Ну… так! А як? – рима розвеселила Кіру, і її сміх задзвенів лунким дзвіночком.
Ері аж сів на підлогу, вражений:
– Та ти ж – як наш дзвіночок!
І поспішно додав:
– Усі запитання, Кіро, потім, а зараз подамося в казкову країну Ерікуаві!
– А батьки, школа? – дівчинці вже кортіло в мандри, але ж ці вічні обов’язки!
– У нас час летить, як водоспад, – безтурботно відгукнувся Ері, – ніхто й не зауважить твоєї відсутності! Давай же руку, і рушаймо!
– Кличуть нас у мандри океани!
Бухту спокою облизує прибій, – подумки мовила п’ятикласниця віршем улюбленого лицаря поетичного слова Василя Симоненка і зажмурилась від раптового пориву вітру, а наступні рядки «Хто сказав, що все уже відкрито! Нащо ж ми народжені тоді?» додумувала, вже роззираючись у казковій країні Ерікуаві.