Розділ VII
Дельторо
Під зорею – орієнтиром мандрівників – виблискували вдалині вежі замку. А довкола все було всипано рожевим теплим снігом. «Дельторо, – пригадала Кіра, – у перекладі з казкової мови означає «Країна Теплих Снігів». Ноги вгрузали в це рожеве диво, що сяяло серед ночі, як вечірня чи ранкова зоря. Диво дивом, а йти було нелегко, що не крок, загрузаючи в цій рожевій красі, як у піску. Поступово сніг робився все яскравішим. То падали на нього рожеві відблиски сходу сонця. Ранок! Нарешті!
Палац Снігової Королеви у світлі ранку постав перед ними у всій своїй величі. Вежі, осипані снігом, крижинки вітражів і сніговійні протяги з відчинених дверей. У величезній залі королівський трон, крижане Дзеркало Мудрості Кая, якого порятувала Герда в казці Андерсена, і … нікого ніде… Оні кинувся туди, сюди – де ж його колишня повелителька?
А Кіра тим часом відчула те, про що говорив їй Добродій – наближення до Люстерка Добра. Вона й рушила за покликом серця, минаючи одну по одній зали палацу. Та що це? Кіра побачила перед собою… саму себе, ніби в дзеркалі! У руках її двійник тримала чарівне Люстерко. Кіра простягла руку і попросила дати потримати його.
– О! Бачу Україну! Яка вона гарна! – зазирнула в Люстерко дівчинка.
– Бо це Країна Добра! – почула у відповідь.
– О! Кенні Поа! – вражено вигукнула Кіра.
– Так, – зарум’янилася юна письменниця, – хіба ж тобі не сказали, що я, коли кимось захоплююсь, можу набувати його подоби. Щоправда, дивлячись у Люстерко Добра. Його я здобула в палаці Снігової Королеви, придумавши свою казку.
– Доню! – щаслива фея Навіа обійняла свою улюбленицю.
– Матусю, матусю, що з тобою трапилося? Ти так… подорослішала! –здивувалася Кенні Поа.
– Ой! – Кіра глянула на свою однокласницю. – Олечко, нас ще й у школу не приймуть!
Посивілий Ері сумовито нагадав:
– Нічого дивного: час у казкових краях летить дуже швидко… Щоправда, тепер, коли Люстерко Добра знову з нами, є надія, що ми скоро почуємо звуки Чарівного Дзвіночка. Чуєте, чуєте? Він дзвенить!
Кірі здалося, що то її сміх, веселий і радісний.
– Ми знову такі, як і раніше, – полегшено зітхнула Оля і заспішила:
– Кіро, час повертатися.
Прощання завжди трохи засмучує.
– Нічого! – заспокоював Ері. – Ще зустрінетесь у казках! А зараз, Кіро і Олю, берімося за руки і… в подорож!
Феї ще раз обійняли рятівниць доброти, а ельф проказав чарівні слова. Тепла хвиля оповила мандрівників, здійняла рвучким вітром…
– Кіро! Де ж ти, донечко? – це вже голос мами.
– Я… вдома… – невпевнено відізвалася Кіра.
– Оце так! Вогник уже ввесь садок оббігав, а я – будинок… Оце-то дива…
– Справді, дива! – погодилась Кіра.