Усмішка
Вона усміхалася, прокидаючись. Що за дивний сон загостився: деревце, схоже на вишеньку, в різнобарвних листочках у формі дзвоників. Тихесенько подзвонюють, ніби сміються радісно.
Скороминущі ранкові клопоти, горішок для знайомого білченяти в кишеню, не забути наплічника (Смішно? Аякже! Її щодень усе веселить!) і швидше знайомою доріжкою до школи.
Оксана, а для друзів Сана, зростала веселункою. Якось воно так виходило – довкола ж стільки безтурботного, кумедного. То сонечко примружиться і бризне в очі іскорками смішинок, то вітер зірве капелюшка: до-га-а-няй! Та й друзі чекають на свою порцію веселощів – звикли, що її слова, як хвильки бурхливої річечки, вирують сміхом. Весело з нею – гумористка!
– Звідки в тебе талант помічати кумедне? – часом подивується хтось.
– Це від пра-пра-прадіда, запорізького козака, який писав листа турецькому султанові.
Пауза. Задума. І (нарешті!) знову сміх. Не всі швидко реагують на жарти. Хоча то не вигадка, що в кожному жарті є часточка правди. Коли вдивляється Сана в життєрадісні обличчя козаків на картині Іллі Рєпіна, їй здається, що один з них, справді, її пращур.
Недаремно ж тато, хоч ніби й жартома:
– Доню, козачко наша!
Ой, мало не проминула вишеньку, до якої щоранку білченятко вибігає по свій горішок. Щось забарилося… Швидше, Іскринко! Контрольна не чекатиме, бо, як запевняють учителі, дев’ятий клас – це тобі не жарти. Не жарти? Справді? І відчуває, як паростки гумору проростають крізь цілком серйозний умовивід. І веселощі вже нуртують у ній, розцвітають маками на щічках, зблискують зеленими вогниками в темних очах. Ще й довга коса ніяк не вживається з наплічником!
– Куди її подіти? – посміхається Оксана-україночка, очікуючи на своє підопічне білченятко.
А може, це весна зваблює її веселощами. Ось і на знайомій вишеньці вибухають бруньки: салют! салют! салют… Що це? Та ж її крона достоту така, як у тієї, що сниться щоночі: верхівка розходиться на три гілочки – як віночок… Чому ж приходиш у мої сни в такому незвичайному уборі з листочків-дзвіночків?
Сана задумалася, здивована, а тут і білченя звідки не візьмись – скік під вишеньку. Дівчинка підійшла ближче, простягла горішок… Що це?! Ніби темна хмара опустилася на землю. Ще й з вихором! Вони з Іскринкою в ньому, як цукерки в кульку, зринули понад землею – тільки й бачили їх! Чи ніхто й не помітив? Сана обхопила руками м’який теплий комочок, відчула, як кігтик шкрябнув долоню – ні, це не сон! Простір і час злилися в єдиному потоці, який мчав дивовижне завихрення їхнього хисткого затишку в простори космосу.
– Аго-о-ов!
До кого гукала Оксана – до землян чи до Homo sapiens неземних цивілізацій? Кмітливиця давно помітила в собі цей, як вона вважала, недолік – відсутність страху. Для прикладу, оголосить учитель, що наступного уроку очікуйте на контрольну перевірку, а їй, Оксані, хоч би що! Звісно, хоче високого балу, готується, але не тушується, як інші. Може, це її так підтримує почуття гумору? Ось і зараз, замість страху – захоплення:
– Аго-о-ов!
Козачка? А таки козацького роду – відчайдушна!
Скільки часу вони летіли? Роки чи мить? Нарешті, нарешті, твердий грунт. Що це? Чи не сон? Сад з барвистими листочками-дзвіночками. Тихий передзвін, як веселий сміх. Аж ген – дві ріки, струмують у протилежних напрямках. На хвилях люди, як у кріслах. А волосся у всіх різного кольору – рожеве, зелене, блакитне, біле, брунатне, чорне, сіре, як зайчикове хутро, руденьке, як … Ой, а де білченятко?
– Іскринко, Іскриночко!
І тут хтось торкнувся руки, і – усмішка. Її вуста звично затрояндились у відповідь. Цей «хтось» чимось нагадував підопічне білченя. Може, рудим чубом? Ні, поглядом! Довірливим і захопливим.
– Іс-крин-ко? – затиналася від здивування Сана, бо поруч стояв ніби звичайнісінький хлопчина…
– Сано, вітаю тебе на моїй планеті. Побачиш, тобі сподобається, – запобігливо похопився незнайомець Іскринка. – Ти тільки не бійся!
Оксанка лише якось розгублено посміхнулася на ці слова – що говорити про те, чого вона не вміє! Краще вже по суті:
– Де я? Чому? Навіщо?
– Ти дуже точно поставила запитання, – зблиснув захоплений погляд Іскринки. – Це найменша планета Чумацького шляху, нашої галактики, – планета Радості!
– Радості? Хіба бувають такі назви планет? – подивувалася Сана.
– Бачиш, ця назва, українко…
– Ти й це знаєш? – здивуванню Сани не було меж.
– Чому б ні? Я ж цілий місяць, за вашим часометром, прожив саме в твоїй Україні – як білченя. Але загинув би з голоду, якби не твої горіхи.
– Мої горіхи? – і давні друзі весело розсміялися.
– Ти потрібна на цій планеті, щоб урятувати її!
– Я? – дівчинка подивовано дивилася на іншопланетянина.
– Скоро все зрозумієш, Сано. А зараз огляньмо мою планету, хочеш?
– Аякже! – посміхнулася Сана і помітила, як їй підморгнув червоний вогник на браслеті друга-незнайомця.
Вони пішли стежкою через барвисте різнотрав’я. Тут кожна травинка вирізнялася своїм кольором чи відтінком. Тони і напівтони барв зачаровували якоюсь особливою веселістю, як строкатість циркового декору. На вустах Сани сяяла усмішка, і вогник на Іскринчиному браслеті пульсував частіше. Над травою то тут, то там погойдувалися квіти-дзвоники і мелодійно дзвеніли, ніби тихенько сміялися від радості. Небозвід здавався рожевим, як дитяче личко, що зашарілося від щастя.
– Як у вас тут… весело! – визначилася з означенням Сана, а Іскринка тільки потакнув головою, ніби йому забракло слів, але вже за мить оговтався:
– Сано, я звик до телепатичного спілкування, розумієш?
Дівчинка збентежилася: читає думки? А хлопчина знову кивнув головою. Оце тобі! Та що їй приховувати? На вустах співрозмовників одночасно заіскрилися усмішки, а браслет відреагував частотністю зблискувань – вогник палахкотів уже майже безперервно. Іскринка зніяковів і засунув руку до кишені.
Поряд струмували ріки. Сана підбігла до води, занурила руку у хвильки і тут-таки відсмикнула її, вражено споглядаючи суху долоньку.
– Не дивуйся, Саночко, – заспішив з поясненнями іншопланетянин. – Я не встиг тебе попередити – це ріка часу. Як бачиш, вона в нас править за такий собі трамвай чи тролейбус. Ми мандруємо на її хвилях по нашій планеті. Цей потік прямує в минуле, а той, що оддалік, струмує в майбутнє. Тому вік для радощан – жителів планети Радості – не має значення. Ми можемо бути будь-якого віку, мандруючи ріками. Але більшості подобається рівновага – середній, як у вас кажуть, вік.
Сана розглядала незвичайні ріки – потоки часу! Світло-блакитні, вони нестримно ринули в протилежних напрямках, зблискуючи сріблом хвиль на сонці. Ріками мандрували подорожні, і вираз облич був цілком буденний, як ото на Землі в пасажирів, скажімо, трамвая. Мандрівники обдаровували Оксану і її супутника привітними усмішками, що, як відлуння, озивалися радістю в серці.
– Усмішка – це форма привітання, – пояснив Іскринка і запитав: – То куди ж ми – в минуле чи в майбутнє?
– Логічно почати з минулого, – вирішила Сана, – а вже потім зазирнути в майбутнє.
– Усього кортить, еге ж? – з розумінням відгукнувся її гід, і вони примостилися в срібні крісельця-хвильки, які закучерявилися їм назустріч.
– Гей, долиною, гей, ши-ро-кою… – від захоплення заспівала Сана улюблену таткову пісню.
– Ге-ей! – підхопив Іскринка.
Вони пливли крізь час. Краєвиди ніби потонули в рожевому тумані.
Сана здивовано стежила за кріслом-хвилькою – воно, здається, виростало, збільшувалося… Чи, може, це вона зменшувалася?
– Ні, я вже велика! – це ж саме так вона самостверджувалася в дитинстві.
І голос такий дитячий…
– Сано, Сано!
Чому цей хлопчик штовхається?
– Сано, нам виходити! Швидше, швидше! Ще мить – і потрапимо в космос! – гарячкувало хлопченя.
– Ні! – тупнула ніжкою Сана і відчула, як дитяча впертість – а кажуть, у дитинстві їй таки не бракувало впертості! – взяла верх над розсудливістю. – Хочу ще кататися!
Рожевий туман обабіч потоку часу потроху розсіювався, танув, як полуничне морозиво, і Сана здивовано помітила, що й вона ніби тане. Її тіло стає прозорим, як хмарка, зни-ка-є… Але вона ж є, вона відчуває себе. Пригадалося магічне слово – душа. Ось вона яка!
– Іскринко-о!
– Я ту-ут!
Вони спілкувалися телепатично – виявляється, душа Сани це вміла.
Довкола зоряно-оксамитова ніч. Космос придивлявся до них міріадами таємничих сяючих очей. А вони летіли через незвідане далі й далі… Сана відчувала, як тривожиться Іскринка, від його остраху віяло холодом. А вона? Вона усією душею, тобто теперішньою своєю сутністю, прагнула нового, таємничого, незвіданого:
– Аго-о-ов!
Відчула, як Іскринка відгукнувся, спочатку тихо, а потім уже й голосніше:
– Аго-о-ов! Космо-о-се!
– Космо-о-се!
Здається, всесвіт підморгнув до них зорями, величний, безконечний.
Сана знову відчула Іскринчину тривогу:
– Що сталося?
– Ти, й справді, безстрашна, але чи знаєш щось про космос? Я розповім, тільки чи зрозумієш, шестирічко? Чи скільки тобі?
– Скоро сім! – було чим гордитися дитині. – А тобі?
– Мені? – зніяковів Іскринка. – Скоро десять! – теж загордився.
– Вважай, ровесник, бо дівчатка швидше вчаться, – засміялася Сана.
– Знову жартуєш? – ніби аж образився співрозмовник. – Тоді скажи, чи чула ти щось про Чорну Діру в космосі?
Свідомість Сани ніби розширилася за межі дитячості.
– Звісно, чула, – відгукнулася відлунням душа дівчинки.
– А скоро, здається, й побачиш, – ледь чутно прошелестіла душа іншопланетянина, ніби щось приховуючи.
«Приховуючи? Невже… страх? Оце тобі Чорна…» – Сана не встигла додумати, як їх закрутив вихор, затягуючи в темну безодню. Часовий потік розбився на стрічки-струмочки, що звивалися спірально, утворюючи, ніби справжня річка, «заплави»; поєднувалися в квіти, квіти часу! Так цвів він у Чорній Дірі космосу, не припиняючи свого руху, не завмираючи ні на мить. Душі опинилися в одній з вируючих «заплав». Помітили, що й темнота довкруж повна руху.
І раптом ніби протягом війнуло, і понесло Сану далі, далі, аж поки вона не почула (телепатично, звісно) чийсь сміх. Ні, регіт! Та це ж запорожці, які писали листа турецькому султанові! Відчула їх інтуїтивно, і відразу ж вони постали в уяві. Ось і її «пра.. пра…»:
– Сано, а йди до нашого гурту!
Привітання, перемовини і стільки гумору! Її душа купалася у веселощах – що то запорожці!
– Рятівнице наша!
– Рятівнице?
– Твоєї усмішки не вистачало, щоб переважити силу тяжіння цієї Діри! Відчуваєш, рухаємося до виходу! О-о-о!
– До виходу? – Сана вперше відчула страх – ось він який! Колючий, холодний…
– О! Зупинились! Ти що, злякалася? А ще козачка!
– Мені треба порятувати ще одну душу. Іск-ри-и-ин-ко-о-о!
– Ось у чому річ! Дружба – святе.
Залягла тиша, а в ній:
– … о-о-о!..
Чи це відлуння, чи душа Іскринки? Відчула магнетизм – таки Іскринка!
– Тримайся!
– Тр-римайся! – це вже козаки. – Видно, у западні! Ось ми гуртом!..
І таки вирятували! Від радості так звеселилися, що випірнули з Чорної Діри, як корки з газованого напою!
– Гей, гей! Воля! А тепер, Сано, нам до іншої галактики мандрувати. Допоможемо їхнім запорожцям! Та й на тебе, дочко, чекають на планеті Радості! Біда в них.
– Біда? – відгукнулася Санина душа. – І звідки ви все знаєте?
– Характерники ж! – загадково посміхнувся знаменитий Оксанин предок. – Прощавайте! І щасти вам!
Та й подалися козацькі душі в космічні далі.
– Щасти й ва-а-м! Щасти-и!
– Почули, – запевнив Іскринка. – Телепатичні хвилі поширюються в космосі зі швидкістю думки!
– Егей, Іскринко! – похопилася душа дівчинки. – Що ж то за біда на вашій планеті Радості?
– Може, вже й сталася… Треба поспішати! Мерщій, мерщій! – Іскринчина душа враз подаленіла.
– Тільки п’ятки замиготіли, хоч про душу такого не скажеш! – Санина душа зраділа: гумор не полишив її!
Нарешті, вони в бузковому тумані.
– Твій браслет, Іскринко! – здивувалась Сана.
І хлопчик простягнув до нього… руку! Діти, здивовано дивлячись одне на одного («Давненько не бачились!» – сміялися Санині очі), радісно впали в крісла, які послужливо піднесла ріка часу з бузкових нетрів планети, на яку вони повернулися. Чому ж бузкових? Проводжала ж їх планета рожевою барвою.
– Б-б-біда! – Іскринка затинався від хвилювання.
Сана відчувала, як до неї повертається її дитяча впертість:
– Ні! Немає ніякої біди! Бузковий колір ще кращий! І кататися гарно!
Дівча аж ніжкою притупувало, а хлопчик розпачливо мовчав, розуміючи, що цій впертюсі годі щось пояснювати. Ось уже жартівливої пісеньки завела. Сміється собі!
Браслет на руці Іскринки переповнювався багрянцем, і хлопчик теж зрадів.
Бузкові тіні світлішали, рожевіли, а ріка часу несла дітей далі й далі.
– Крісло ніби поменшало, – здивувалася Сана.
– Та ні, це ти підросла! Он уже яка! – насмішкувато глипнув на неї Іскринка. – Може, пропорційно зменшилася впертість? – уже привітніше посміхнувся.
– Хто б казав! На себе поглянь – скоро вуса виростуть! – відгукнулася Сана.
– Ой! Пора вискакувати! – взявшись за руки, вони вистрибнули на берег.
Здивовано дивились одне на одного: стільки пережито разом! Вони знову підлітки!
– А ти таки кумедною була в дитинстві, – не втримався Іскринка.
– Була, – примирливо посміхнулася Сана.
– Поспішімо ж! – схаменувся іншопланетянин, і Сана, ні про що не розпитуючи, пішла за другом.
На пагорбі височіла точнісінько така будівля, як браслет Іскринки, тільки велетенських розмірів. Сана дивувалася і мимохідь вигадувала жарти-смішинки про свою нову знайому – планету Радості! А споруда-браслет усе частіше зблискувала червоним сяйвом!
Назустріч вийшов високий сивочубий чоловік, привітно привітався і повідомив:
– Небезпека минула! Це завдяки вам, шановні підлітки! Ви ще не дорослі, але довели, що вам до снаги великі справи.
– Які справи? – здивувалася Сана.
– Ти нічого не пояснив, Іскандере? – надійшла черга дивуватися господареві.
– Іскандере? – повторила дівчинка. – Схоже на Іскринку!
– Т-так, це м-моє ім’я. Тож давай познайомимося, нарешті! – ніяково усміхнувся у відповідь хлопець.
А потім він розповів, що усмішка, гумор, сміх Сани порятували маленьку планету Радості, для якої веселощі – умова існування.
– Тепер їх он стільки в нашому акумуляторі! – Іскандер вказав на величну споруду. – Мій браслет працює за цим же принципом. Тут у кожного є такий пристрій. Ми збираємо сміх, щоб поповнювати акумулятор планети. Але останнім часом, мабуть, від наближення до Чорної Діри, яка загрожувала нашій невеличкій планеті, всі посмутнішали. Запаси радості катастрофічно зменшувались. Але ти своєю веселістю, своєю квітучою усмішкою врятувала наш світ!
– Ось як! А ти помітив, Іскандере, коли ми із запорожцями вилетіли з Чорної Діри, вона ніби розтанула, зникла! Вочевидь, тому що ми з козаками порушили її гравітацію! – зраділа дівчина.
– Справді! Тоді стало так світло довкола! Я якось і не зважив на це, бо моя душа рвалася до рідної планети, – мовив Іскандер.
– Як і моя тепер! – сяйнула поглядом україночка. – Прощай, плането Радості!
– Ти не затримаєшся хоч трохи? Правда, час у нас інший, та могла б усе ж пропустити контрольну! – запропонував підліток-іншопланетянин.
– Та, розумієш, мій клас чомусь любить мою присутність на контрольних, – задумалася дівчина. – Може, я для однокласників виконую роль акумулятора гумору?
– Тоді я проведу тебе, – посумнішав Іскандер.
– Ти що? Тобі ж сумувати не… можна, – останнє слово Сана промовила вже на Землі, в Україні, біля улюбленої вишні.
На гілці сиділо білченя.
– Мені пора, Іскринко! – сяйнула усмішкою Оксана, і вже за мить її довга коса майнула за вітами вишеньки.