Баобаб
Одного дня, коли надокучливий вітер Сахари на якусь часину згорнув поміж барханів могутні вогняні крила, до розкопок археологів, що, користуючись щасливою нагодою, кинулися до своєї ювелірної праці, обмітаючи щіточками нові знахідки, навідалася далека савана у вигляді слоненяти. Його за роботою ніхто не помічав. Тільки Сашко, син археологів Козаченків, випроставшись, дивувався такому реальному пустельному мареву:
– Сло-не-ня... Гм! Диво та й годі.
Сан, так полюбляла кликати його матуся, знизав плечима і рушив назустріч дивовижному гостеві.
Слоненя, звісно ж, вище за Санька, вочевидь, було ще зовсім малям, бо довірливо потягнулося хоботом до нового знайомця.
– А може, воно ніколи ще не стрічало людей, – міркував хлопчина, торкаючись зворушливо ніжних обвислих лопухів-вух.
У справжності слоненяти уже не було сумніву! Ось воно, оксамитове, світло-брунатне, як осінній листочок.
– Нічогесенький собі листочок! – зблиснули веселинками чи то фіалкові, чи зелені – за смішинками не розгледіти! – очі зраділого Сана.
Як це здебільшого й буває, визначив відразу: друг, його новий друг!
– Та що це я? – заметушився Сан. – Ти ж хочеш пити, так?
Він крутнувся дзиґою, і за мить перед рухливим хоботом звірка стояло відерце з хитким вологим дзеркальцем майже на дні – у Сахарі вода на вагу золота! Слоненя зажмурило очі і швиденько висушило хоботом воду до краплиночки.
Уже й дорослі помітили несподіваний подарунок савани. Дивувалися, посміхалися, гладили малюка, пригощали фруктами.
– Слонько, Слонько, – примовляв Сан.
– Майже твій тезка, Саньку, – засміялася мама.
З того часу й повелося: Слонько та й Слонько. А він, меткий, уже й трюхикає до тебе, знає, бач, свою кличку.
Отак і прижився в поселенні археологів. Думали-гадали: звідки, чому? Ясна річ, із савани, а ось чому, як відблудився від мами такий розумник, було для всіх таємницею.
– У зоопарк треба б йому, – хтось запропонував.
– Ні-ні-ні! – Санько обхопив свого друга за шию. – Його мама-слониха знайде.
Так усе й полишили. Що ж, як кажуть, нашого полку прибуло. Слонько виявився помічником хоч куди. Принести якусь річ – будь-ласка! І спритний! Тільки мелькне своїм маленьким хвостиком – одна, чи то пак, дві лапи тут, а дві там! І зграбний такий – нічого не розтопче, не перекине. Археологи дивувалися: а ще кажуть – вайлуватий, як слон! Де там! Ось який він, слон, у житті. Усі ним захоплювались, усі з ним дружили. А що вже Санько – той і спав поруч!
Якось Петрович, батьків товариш, зібрався по продукти в негритянське селище. Пішли з ним і Санько із Слоньком. Раненько, щоб не в саму жару. Голови від куряви, яку здіймав вітер, платками закутали. І слоненяті теж.
У селищі дітлашня збіглася до Слонька. Дивуються: де тут він узявся, пустеля ж довкола. Особливо один хлопчик, ровесник Саньків, припадає до слоненяти.
– Давай знайомитись, – простягнув руку Санько (він непогано вже знав місцеву говірку), – мене звати Саня, а тебе як?
– Саїд!
– Я з України, а ти?
– З Єгипту, – сяйнув Саїд білосніжною усмішкою.
– Ук-ра-ї-на, – тим часом повільно котила губами веселоока, з червоними бантиками в кучерях дівчинка.
– Так, я з України, – на мить замріявся хлопчина.
Саїд простягнув до нього руку і з пафосом, властивим його народові, проказав:
– Вітаю тебе на землі Єгипту!
Дві дитячі руки зійшлися в дружньому потиску, а очі чорно-іскристі і довірливо-осяйні засяяли одним з найвеличніших почуттів – почуттям дружби!
– Всі люди – брати! – схвильовано проказав Санько.
Рукостискання стало ще міцнішим, а хлопчаки виявили почуття, які їх переповнювали, зовсім по-дитячому – весело розреготалися! Потім знов заклопоталися довкола Слонька, який залюбки катав на собі веселих білозубих кучерявчиків. Скільки радості може принести дітям слоненя!
– Я ще прийду! – махнув на прощання рукою Сашко. – Люди і тварини – теж брати! – і засміявся своєму мудруванню.
Саїд же підбіг і міцно обійняв однією рукою Санька, а другою – Слонька. Кажуть, бувають хвилини, коли на землю спускаються ангели. Мабуть, це була саме така мить. Охоплені спільною радістю, діти довкола підскакували в піску, здіймаючи куряву і весело плещучи в долоньки.
Наступного дня Саїд з’явився в археологів у супроводі птаха-секретаря. Виявляється, в африканських селах цих птахів тримають для захисту від комах, гризунів і отруйних змій.
– Це майже так, як у нас кота, – розвеселився татусь. – Тільки на вигляд цей мисливець, погляньте, який! Солідний, з чорним чубом на голові.
– Схожий на переписувача з пером за вухом, – додав Саїд. – Тому й назву таку дістав!
– Он як! – Сашко замилувався високим чорно-білим птахом з гордою поставою. Очі пернатого здавалися невеличкими мандаринками, всередині яких горять маленькі ліхтарики. Він поважно переступав довгими тонкими ніжками у «шортах» з чорного пір’я. Чорний довгий хвіст, білі крила і біла висока шия, невеличка і теж біла голівка з чорними довгими пір’їнами, які віялом розходилися над нею.
В Африці зі стародавніх часів шанували людей, які вміли красиво і грамотно писати. Отож, мабуть, тому й назвали цього птаха з королівською поставою секретарем.
– Чорно-білий! – промовили Сашко з Саїдом в один голос, разом, ніби осяяні спогадом про вчорашнє рукостискання.
– У мене мама з масаїв, а тато з народності тутсі. Усі в нашім роду високі, і ходимо швидко, – запишався юний єгиптянин, а потім на підтвердження своїх слів, зірвавшись з місця, помчав так прудко, як справжнісінький гепард – уславлений бігун Африки.
Птах-секретар кинувся було за ним, та куди там братися! Він підійшов до Слонька і щось йому сказав деренчливим голосом.
– М-м-м! – зраділо слоненя і так махнуло віялами вух, аж пір’я на голові поважного секретаря схитнулося.
Саїд уже стояв поруч, майже не відхекуючись.
– А знаєш, – мовив він, – вони ж обоє із савани. Мені брат приніс Салема – так його звати, – вказав на птаха і продовжив: – Лежав, казав брат, у високій слоновій траві савани поранений. Моя матуся виходила його. Тепер він наш – нікуди не йде.
– А куди йому йти? Довкола ж пустеля, – Сан мовчки оглянувся навколо.
Відтоді й повелося: вранці приходив Саїд зі своїм секретарем, і вони із Саном та Слоньком рушали на розкопки.
– Вітаю молодшого наукового співробітника, – таким жартівливим «добриднем» щоразу радував Саїда татко, поплескуючи його по худенькому височенькому плечі. Ніби аж підростав хлопець і, напевно ж, займався рум’янцем по вуха, та тільки ж по ньому не видно!
А потім вони всі четверо, як тільки могли, старалися бути корисними.
Одного разу тишу на розкопках сполохнуло мамине нажахане «Ай-яй!» Вона скочила в траншею, а зверху, між колючими чагарниками, стояв птах-секретар, тримаючи в дзьобі гадюку.
Всі завмерли, як холодною водою облиті. А звичний до фауни пустелі Саїд констатував:
– Єгипетська кобра.
– Оце так, – тато аж тепер опустив руку з якимось довгастим предметом, якого, не знати де, вихопив з піску.
– Ка-ра-фа! Золота ка-ра-фа... – вимовляючи цю фразу, мама потихеньку поверталася до притомності. А потім простягнула руки до крилатого спасителя:
– Голубе мій сизокрилий!
Відтоді Салем-секретар дістав жартівливу кличку Голуб.
Сашко взяв до рук золоту карафу, таткову несподівану знахідку-«зброю» проти гадюки, і йому здалося, що вона наповнена часом далекого-далекого минулого. Він не розхлюпувався, не вивітрювався, сховавшись в осяйному прихистку дорогоцінної ємності.
Розкопки пішли на лад: відкривалася доісторична епоха, друге тисячоліття до нашої ери!
Довкола ж віяли вітри двадцять першого століття, переносячи з краю в край оповіді про проблеми сьогодення. Ось ця велетенська Сахара, яка займає третину Африканського континенту, прагне розширити свої володіння. А хіба проблема поширення особливостей пустельного клімату чужа Україні? Вирубуються ліси, забруднюються і пересихають ріки… Сашко зазирнув до карафи. Ніби хотів знайти відповідь у минулому. Кажуть же, що колись на місці Сахари вирувало життя флори і фауни!
Батьки збиралися летіти до Каїра, в музей археології, ненадовго. І тут Сан став проситися:
– А можна, я поживу в Саїда?
Його сім’ю батьки знали. Отож подумали-подумали та й погодилися. А, треба сказати, хлопчаки давно запланували експедицію в савану. Хотілося повернути Слонькові його слониху-маму.
– Ось, – шепотілися вони, – розшукаємо слонів, а потім проведемо туди Слонька.
Саїд розповів, що його старший брат, рятівник Салема-Голуба, ходив до меж пустелі із саваною, щоб допомогти зупинити просування Сахари на південь. Він учасник екологічного руху, тож насаджував там з однодумцями лісозахисні смуги. Допомагав і Саїд з друзями. Виходить, дорога відома. Зупиняло тільки те, що в Саїдових батьків доведеться відпрошувати синочка на розкопках пожити. А Санько знав, як уміє червоніти! Як вечірня зоря в пустелі!
– Нічого, – заспокоював його Саїд, весело поглядаючи на Саньків постійно облуплений ніс, – скажемо, що це ти від сонця червонієш. Треба ж таки Слонькових родичів шукати.
Нарешті, усе прикре позаду. Слонька приручили Салему-Голубові, склали сякий-такий наплічник і – в дорогу!
Щоб швидше рухатись і не стомлюватись, завели гру, хто кого переспіває. Санько не без вдоволення зауважив, що своїми українськими народними таки переважує задумливо-протяжні африканські. Видно, і Саїд це запримітив.
– Сюди б ще нашу музику, – розмріявся. – А так... так таки твоя взяла.
Тепла хвиля вдячності від справедливого рішення заполонила Сашкове серце, і, як відлуння, почуття дружби сяйнуло в його світлих очах:
– А знаєш, Саїде, як у нас гарно в Україні?
– А як? – зацікавився супутник.
– В Україні зелені сади, квітучі луги, сині ріки і лагідне сонце.
– Невже інше? – аж зупинився вражений Саїд.
– Та ні, – засміявся Сашко, – те ж саме, тільки його проміння там падає на землю похило, ніби пестить Україну ніжним теплом.
– Знаєш, – похопився оповідач, – давай, коли прилаштуємо Слонька, до мене в гості, в Україну, поїдемо, згода?
– Зго-да! – засяяли очі Саїда, а Сашко зауважив, що якось непомітно для себе перейшов на українську мову. Як же він, Саїд, зрозумів його? Сан зачудовано дивився на друга.
– Бачиш? – Саїд показував кудись у небо!
Серед неба бовванів удалині пишний гай, зелений, розкішний.
– Баобаб! – пояснив Саїд. – Ще ой як далеко. А то його верхів’я.
Вони йшли і йшли, настирливі і заповзяті в своєму бажанні відшукати маму Слонька. Високі трави савани вже прихистили мерехтливою тінню їхні тоненькі постаті. Баобабова крона стала для них маяком і магнітом. Стомлені, ввечері поснули в чагарниках. Саїд вирив для них неглибокі ямки.
– Так влаштовуються на ночівлю бушмени – «чагарникові люди», – пояснив африканець. – Їхньому народові вже десять тисяч років. Щоправда, мешкають на півдні Африки.
– Десять тисяч... – уже крізь сон подивувався Санько.
«Гніздечко», як жартівливо охрестив він ямку, виявилося на диво зручним для відпочинку. Ночі, які вони провели в савані під зоряним небом, додавали сили для подальших мандрів, велетенський баобаб своїм широченним стовбуром («Як-не-як, 20 метрів у діаметрі», – пишався ендеміком Африки Саїд) уже застилав горизонт, коли хлопці почули запах диму.
– Горить савана, – жахнувся Саїд і видихнув: – Швидше до баобаба!
Санько не зрозумів, чому саме до баобаба, але стрімголов кинувся за другом. Неподалік мчали зебри, за ними стада буйволів, а ще далі іскрилися під сонцем гриви левів, які не зважали зараз на ту легку здобич, що була поряд. Ніби летіли височенні жирафи («Можуть бігати зі швидкістю п’ятдесят п’ять кілометрів за годину», – зринули учнівські знання в пам’яті Сана).
Баобаб! Як африканські примати, прилипнувши до велетенського стовбура, діти вибиралися до гілок. На щастя, в наплічник Саїд поклав мотузку («З баобабового лубу!» – похвалився) . Щосили метнув її до розлогого віття!
– Yes! – хлопчаки мало не впали з дерева від радості, але вже цієї ж миті міцно схопилися за баобабовий канат, міцний і зручний для рук. Ще кілька зусиль – і вони на гілці!
– Слони! Бачиш, Саїде, ген-ген – слони! – аж нестямився від радості Сашко.
– Бачу, бачу, – пританцьовував на товстенній гілляці Саїд.
– Але ми згоримо, – зажурився Сашко. – Вогонь уже під баобабом.
– Вогонь? – зареготав Саїд. – Та що нам тепер вогонь. Ми ж на баобабі! На баобабі! – витанцьовував він ритмічний африканський танок на широкому просторі гілляки.
Здавалось, звучав африканський барабан там-там, а босі ноги вибивали веселий ритм на незрушному велетенському дереві. Сашко мимоволі замилувався танцівником, а шкільні знання, принесені послужливою пам’яттю, нагадали: баобаб не горить, він увесь просякнутий запасами води!
– Врятовані! – ревнув Сашко і обережненько пішов наприсядки, широко розводячи руки, як його татусь на свята.
Пожежа швидко поширюється в савані, а пустеля гасить її пісками. Вітер доніс запах згарища до Саїдового селища. Рідні кинулися до розкопок, а звідти Санькові батьки, що встигли повернутися, ідуть уже їм назустріч. Оце так-так... Добре, що вертоліт був на місці.
Зняли хлопчаків, як плоди, з баобаба-рятівника. Коли підлетіли до селища, побачили, як від нього іде, ведучи поряд слоненя, велика африканська слониха.
– Не було б щастя, та нещастя помогло, – зрадів Сашко. А Саїд, хоч і не зрозумів прислів’я, та бачив те ж саме: слониха-мати знайшла своє дитя, їхнього Слонька.
– Ура! – гримнули на радощах мандрівники. Їхня мрія збулася!