Каракал
– Це було в Африці.
– В Аф-риці?!
– Саме там, в Африці, – ствердив Сашко, люб’язно-весело поглядаючи на своїх кузин, сестер у перших.
Він знав, що завжди був їхнім кумиром. Ще б пак, адже Сашко, вважай, з колиски в мандрах та подорожах! Що ж, не всім так таланить з професією «предків»: вони в нього археологи, об’їздили півсвіту і завжди мали при собі – як талісман чи що? – свого Сана, своє, як любили повторювати, сонечко. От тільки в Африці краще б уже прозивали його дощиком для ілюзії прохолоди – у фіалково-зелених очах хлопчика звично зблиснула іронія – його улюблений каталізатор думок і вражень. Це в нього родове – від батька, якого іронія рятувала в багатьох складних життєвих обставинах.
А як без них, коли йому випадало жити з родиною в таких місцях, яких і на карті не відшукаєш! Що казати, коли сама її величність левиця годувала якось своїм молоком малого Санька, а горила, з якою подружилася сім’я Козаченків, тобто саме їхня, таки зуміла повернути синочка рідним батькам. Названа ж мама-годувальниця ще довго приходила ночами до їхнього житла, скімлила, як кішка, що загубила кошеня. Ось після цього й подумай, «чи звірі звірі», як полюбляє повторювати татко. Вже пізніше, коли все більш-менш вляглося і виявилося, що дитину ніяк не травмовано – ні фізично, ні морально – мама склала про це довгого-довгого вірша, може, й цілу поему, з якої нині Сан знає один рядок:
О, звірі! Дивовижні, як життя!
– Це було в Африці, – нагадали сестрички в два голоси, тонкий Марійчин – вона й сама як ніжна стеблинка ромашки з білявою квіточкою-голівкою, і нижчий, співучий голос Тали – синьоокої чорнявочки.
Сашко, ще в полоні спогадів, уже заспокійливо усміхався до сестер-улюблениць:
– Зараз, зараз! Вирушаємо в Африку!
Дівчатка в захопленні зааплодували своєму незвичайному братові і поглибше занурилися в м’яке крісло – чи то для зручності, чи від потамованого остраху.
Здалося, в кімнаті затремтіло марево, як над гарячою дюною в Сахарі.
– У пустелю весна приходить зарані і ненадовго, – задумливо проказав юний Козаченко (його сестри пишалися, що в них таке ж прізвище). – Що було живого в рослинному світі Сахари з першими краплями дощу спішило швидше розцвісти і дати насіння. Отож усе відбувалося, наче в казці чи в пришвидшеному показі фільму. То тут, то там сипнули вогняним і рожевим цвітом кактуси, ніби випромінюючи накопичену за рік силу бога Ра, бога сонця, як ви, звісно, знаєте.
– Ти так оповідаєш!.. – майже нечутно, самими вустами прожебоніла Марійка.
– Не забувай, сестричко, у нього ж мама, тітонька Лідія, – поетеса, – нагадала скоромовкою, аж захлинаючись словами, щоб менше затримувати розповідь брата, розсудлива Талочка.
Сашко стріпнув світлим чубом, водночас здимаючи його з надбрів’я – звичка, вироблена під час археологічних розкопок, коли руки в роботі і зарадити непокірному чубу отак тільки й можна, – продовжив:
– Чагарники, які за час тривалої посухи скидають не тільки листя, а й голки та кору, знову «одягалися» і навіть викидали біленькі дрібноцвіти. Мама завжди милується ними, ось і я запримітив: серединка – оранжева крапочка, а пелюстки, як каже мама, наче віночок Дюймовочки.
Вдячні слухачки знову заплескали в долоні, вітаючи поетичний вислів своєї тітоньки. Їхній же легендарний брат продовжував так, ніби все це мав перед очима:
– Злакові трави проростали ніжною яровиною, кучерявився, ніби димом зеленої ватри, ніжним смарагдом тамариск. Рясні дощинки, як пальці музиканта, перебирали перисті листочки низькорослих акацій. Недаремно тато назвав їх «акордеоном пустелі», і я мерщій кинувся до свого акордеона.
– Ото, мабуть, була неповторна музика, – заусміхалися слухачки.
– Улюблена! – відгукнувся Сашко і затягнув своїм дзвінким, ще схожим на дівочий голосом:
– Гей, долиною, гей, ши-ро-ко-ю...
– Козаки йдуть! – підхопили сестри, а Марійка, яка ой як полюбляла веселощі, докинула:
– За нашим спільним прізвищем улюблена: Козаченки – козаченьки!
І слухачки, і оповідач, наче випірнувши з уявного світу і чіпко спіймавши нотки гумору, весело розсміялися. І все ж Талі вдалося резюмувати серйозно, як тільки вона уміла:
– Отакий-то він, наш улюблений дядечко – недаремно ж раз по раз чуємо: «Чи ж не козак я?!» А хто б сумнівався! Он же які вусища відростив!
– Козацькі, – загордився своїм татком Сан і додав: – Я вчуся в нього музики. Цікаво! А тоді в пустелі здавалося, що тварини Сахари теж прислухаються до мелодії. Газелі аддакс, наче тіні, пролітали в мерехтінні дощу. Вони ширококопитні, тож легко пересуваються сипучими барханами.
Потривожений чи то дощем, чи звуками акордеона, висунувся зі своєї нірки жук-скарабей кольору електрик.
– Як гарно! – захоплювалися сестрички.
– Гарно, – погодився Сан і, певно, згадавши щось тривожне, ніби неохоче промовив:
– Ніщо тоді не віщувало біди... Татко взяв якісь інструменти і подався на розкопки. І я за ним, захопивши холодного чаю для мами.
Прийшли й зупинилися вражені: у траншеї відкрилася вершина прадавнього палацу. Сяяла золотом, ніби й не минули тисячоліття! Мама розглядала її, як зачарована.
Раптом розритий пісок заворушився, відкрилася чиясь схованка. П’ятниста морда з вухами-китичками... Каракал – пустельна рись! А поряд виводок рисенят. Їхня мати чомусь головним ворогом визначила мою маму (можливо, тому, що в неї в руках була довга мітелка) і, як блискавка, кинулась на неї. Кажуть, людина не знає своїх можливостей. Отож і ми з татом, вочевидь, швидше від каракала кинулись на поміч. Але тут самі боги втрутилися – гупнула каменюка, засипана піщаними бурями Сахари. Каракал крутнувся дзиґою, і вже не лютий звір був перед нами – запопадлива мати рятувала своїх малят. А ми тим часом тамували кров від ран на руці моєї матусі. На щастя, рани були не глибокі, вени не травмовані.
– Але ж каракал поряд! – зойкнула Марійка.
– Та ні, – заспокоїв Сашко, – високолапа постать рисі уже зникала в дюнах, підганяючи малят хвостом, мов людською рукою. Усе відбулося так швидко, що здавалося несправжнім, ніби приснилося. До реальності повернув чийсь жалібний писк. Ми глянули на завалений вхід до лігвища каракала. Під каменем лежало непритомне рисеня, ледь-ледь попискуючи. Наша допомога була вчасною. Звільнене звірятко опритомніло і навіть спробувало звестись на ніжки. Та де там! Дві задні були зламані.
– Нічого, – прошепотіла матуся (її сполотніле лице потроху набирало рожевої барви), – ми накладемо гіпс і будемо тебе лікувати. Каракалиха ж, якщо й повернеться, не зможе зарадити твоєму лихові.
За дверима почулося шкряботіння. Вони відхилилися, і на порозі постав невеличкий каракал, хитнувши китичками на вушках.
– Ти ще зустрінешся зі своїми родичами в пустелі, – пообіцяв Сашко своєму підопічному, а китички на вушках хитнулися знову, ніби на знак згоди.