Легенда про мак
Легендами цвіт нашої землі
Оповили віки в потоках часу.
Ось дикий мак. Ці квіточки малі
Зустрінеш край дороги як окрасу
Полів, що, наче море, в далечінь
Розкинули свої широкі крила,
Лісів розкішних, де зелена тінь
Від спеки дивоцвіт дрібний прикрила.
Як вогник, мають ніжні пелюстки
На вітрі. Наче жар любові в серці.
Тут, кажуть, запорізькі козаки
Злим яничарам дали добре перцю.
А надто той герой, що все чомусь
Ще й шапку свою втримував рукою
І шепотів усе:
– Клянусь, клянусь,
Що друзів вбережу у пеклі бою!
Аж побратимів дивував. Ніхто
Не пізнавав його ясної вроди.
Всі дивувались:
– Хто це, справді, хто?
А як лякались красеня заброди!
Але коли в оточення, як стій,
Потрапив їх отаман-козаченько,
Той лицар, мов стріла, летів крізь бій,
Хоч і було до друга далеченько.
Та допомога вчасною була –
Розсипались по полю яничари.
Забув про шапку. Наче два крила,
Упали коси, і була до пари
Отаману та юнка, що в бою
На поміч йому линула, як птиця.
Одначе думку він сказав свою:
– Ти дівчина, буть з нами не годиться!
Ось бачиш, в тебе зранена рука,
На личку пролягли криваві шрами.
Повір, не вийде з тебе вояка,
І краще повернись мерщій до мами.
Вона тоді йому відповіла:
– Оці кривавці – наче нагорода!
Тож маківкою стане край села
Моя дівоча українська врода!
І вогник квітки спалахнув ураз,
Немов вітрила ясно-пурпурові.
Ось з того часу мак – одна з прикрас
У полі над дорогою, в діброві.
Але вночі, як пахнуть полини
І зорі осипаються у трави,
Йде дівчина зажурена з війни…
На ранок маків там горять заграви!