Сокирки
Сокирки розквітли у полях,
Наче сльози радості тремтливі.
Оминає їх проїжджий шлях,
Умивають світлі літні зливи.
Сині-сині квіти-малюки
У зеленім маєві стеблинок.
Придивись: мов справжні сокирки
Визирають із малих торбинок.
Може, гномик їх приніс сюди.
Дроворуб підглядів таке диво:
– Будьте ж сокирками назавжди
І цвітіть під сонечком щасливо!
Та й пішов у ліс по сухостій –
Ним селяни здавна гріли хату.
Доганяє донечка:
– Постій,
Які гарні квіти, бачиш, тату?
А він тихо мовив:
– Сокирки…
– Сокирки? – дивується дівчатко.
З того часу вже спливли роки,
Ця легенда буде нам на згадку.
А колись тут запорізький кіш
На спочинок став посеред поля.
– Нам би зброї треба, та побільш, –
Мовив ватажок Тарас Стодоля.
У зажурі спали козаки,
Снилася їм Україна люба.
А на ранок диво: сокирки
Виросли всім ворогам на згубу!
І відтоді в праведних боях
Стало військо вже непереможне!
Сокирки синіють у полях
Ніжно і замріяно-тривожно.
Попід ними гномики малі
У траві звели собі оселі.
І щасливі у своїм селі,
Де синіють квітів акварелі.