Музей М. Волошина в Криму
На крутосхилах Карадагу
Лишилися його сліди.
Мав же бажання і відвагу
Колись приходити сюди.
Ішов босоніж в різнотрав’ї
В хітоні білому й вінку,
Як маг. Стежину кожну знав і
Потоків мову гомінку.
Сам невисокий – велет духу!
Таким він бачиться мені.
Ходив стежками, тишу слухав,
Сплітав вінки, складав пісні.
І чуб, і вуса кучеряві,
Веселий погляд із-під вій.
Вуста правдиві, нелукаві
І дум величний буревій.
Мав гарне прізвище Волошин,
Високий поетичний дар.
Соснових крон зелена просинь,
Призахідного сонця жар
Будили потяг до мольберта,
До малювання що не мить.
І ось в руці поета, метра
На пензлі фарба мерехтить.
То акварелі – справжнє диво –
Спливають з-під його руки.
Він був у творчості щасливий!
Минали дати і роки
Життя у віршах і картинах
У Коктебельській глушині…
Вплітався вітер у чуприну
Веселим змієм, наче в сні.
Природі був же свій від віку,
Вдихав тут пахощі гірські.
Краси довкола ж бо без ліку,
Ще й краєвиди ці морські!
Поети приїжджали в гості,
У його дім – мистецтва храм.
В гірських лісах дерева в брості.
У мріях, сподіваннях сам
Господар дому. Слухав твори,
Ніколи не критикував.
Умів мовчати, як ці гори
В ранковій пишноті заграв.
Музей. Нас пам’ятник стрічає
Та ще майстерні високость.
І море, море це безкрає!
Відвідувач – паломник, гость.