Іван Сірко і Нікопольщина
Велика наша земле українська!
На теренах твоїх спливли віки…
Тут пролітали шалом коні скіфські!
Пізніше запорізькі козаки
Тебе оберігали, як святиню!
Тут Нікопольщини свята земля,
Курганами покрита і донині,
Які, мов гори, постають здаля,
Для нас священна ще й тому, звичайно,
Що прийняла у себе прах Сірка.
Схиляємо тут голови печально,
Шануєм вічну пам’ять козака!
Іван Сірко – то істина неспірна –
Не знав поразки в жодному бою!
Та коли вбили і дружину вірну,
І двох синів у рідному краю,
У нього серце не стерпіло муки,
І похилився праведний козак.
Помер Сірко від горя, від розпуки,
Славетний лицар і герой-вояк!
Загинув, та його військове щастя
Й понині нас дивує на землі.
Тож кожен вірив, що поразки вдасться
Уникнути, коли в небесній млі
На літаку щасливу його руку
Зуміть над полем бою обнести.
Відчують вояки велику злуку
З минулим, героїчним, непростим,
І кинуться на ворога-заброду,
Розчавлять завойовників в бою.
І перемога прийде до народу
Та й запанує в рідному краю!
Отак воно і сталося насправді:
Розбили вщент коричневу чуму!
Вклоняємося козаковій правді,
Бо разом подолали ми пітьму!
Великий воїн, славний українцю,
Що в Копулівці, у святій землі,
Тебе сховали, поминувши Трійцю,
І, нагостривши бойові шаблі,
Знов відчайдушно кинулись до бою:
Вжахалися їх гніву вороги!
А козаки пишалися тобою,
І все було відважним до снаги!
Пекельний бій за нашу Україну.
Летіли стріли, і лилася кров.
Тож, вирятували тоді з руїни
Правічну нашу рідну землю знов!
Іван Сірко! Він з нами тут недремно.
І скільки б не минуло ще років,
Та знаєм: воював він недаремно,
Був серед чортомлицьких козаків!
Як батько їх, щаслива їх надія,
Що збудуться молитви проти зла.
І втілилася в дійсність світла мрія,
І Україна вільна розцвіла!