РОКСОЛАНА
І
Роксолана в мусульманськім світі,
А його правитель Сулейман.
Вона мати. Підростають діти,
Їй же не злічить душевних ран!
Звичаї чужинські все довкола,
Але приховала валіде:
Не зносити голови ніколи
Всім її синочкам – шихзаде.
Лиш один зійде на трон, а може,
Буде то і не її синок...
І ніхто вже решті не поможе,
Бо такий у мусульман зарок:
Усім іншим голови на плаху,
І усобицям у сповитку кінець.
Потім, помолившися Аллаху,
На щасливця одягти вінець.
А вона живе й того не знає,
Від султана хоче одного,
Щоб він був, як муж у її краї.
Хоче вона вірності його!
Може, то для когось не важливо,
Щоб жили, як пара голубів.
Роксолана ж тільки так щаслива,
Та й султан такого ж поволів.
Так закони, для слов’янства звичні,
Принесла в Туреччину вона.
Виявилось, зовсім не трагічно:
Мала мужа вірного жона.
І поклявся Сулейман відтоді,
Що не буде убивать синів.
Хай живуть собі у добрій згоді
І шанують люблячих батьків!
ІІ
Пропала, Роксолано, ти, гюрем.
Запалася душа в безоднях часу.
Згубив тебе отой страшний гарем,
Його богиню і його окрасу.
А в рідній Україні, де колись
В квітучих вишнях мала ти відраду,
Бузки цвітуть, як полум’яний бриз,
І весь твій біль минувся б там відразу.
І діти б підростали у раю,
Що Україною його назвали люди.
Та нині у чужому ти краю,
Від валіде терпиш тут злу огуду.
А в Україні зараз небеса
Такі високі, волошково-ніжні!
Землі твоєї рідної краса
Ніколи не зів’яне, не поблідне!
В твоєму серці пахощі полів
І прохолода гаю над рікою!
А український мелодійний спів
Тебе додому вабить за собою.
Не стане хліборобом Сулейман,
Він хоче володіти цілим світом!
Так ніби повелів йому «Коран».
Тож мусиш ти у рабстві посивіти.