Розділ XХVI. Подарунок змії
– Магічна здатність – оживляти
вміння, –
Почулося в зміїному шипінні.
Коли дощ трохи вщух, мандрівники вибралися з-під купи риб’ячих кісток. Вітер швидко розганяв хмари. Визирнуло сонечко. Ернеста витягнула з-за пазухи змієня. Воно зігрілося і тепер, весело граючи кільцями, звивалося в неї на долоні. Ернеста, з радощів підспівуючи і пританцьовуючи, закружляла у веселому танку.
– Обе-реж-ж-жно, дівч-ч-чин-ко, – раптом почулось поруч голосне шипіння. – Не впус-с-сти моє ди-тинч-ч-ча! Обе-реж-ж-жно!
Ернеста скрикнула і відскочила вбік – до неї повзла велетенська змія, повільно наближаючись. Дівчинка, трохи оговтавшись, опустила маля на землю. Воно напрочуд швидко кинулось до матері і сховалося в складках її кілець.
Вінсент, що стояв поруч з Ернестою, смикнув її за руку і потягнув за собою.
– Заж-ж-ж-жди!
Ернеста обернулась – змія повзла за нею.
– Ой, це ти... ви розмовляєте? – позадкувала від змії дівчина.
– Я, а хто ж-ж-ж! – почула вона у відповідь.
Друзі здивовано глянули на Ернесту.
– Ви це чули? – вражено спитала вона.
– Шипіння чули, – підтвердив Вінсент.
– Ні, мені здалося... – почала була Ернеста, але враз замовкла. – Ви точно більше нічого не чули?
– Я те-бе не скри-вдж-ж-жу, Ер-не-с-с-с-то! Ти вря-ту-ва-а-ла мо-є ди-тя-я! – прошипіла знову змія.
– Вона розмовляє! – вигукнула Ернеста.
Діти вражено переглянулися – вони не чули нічого, крім голосного шипіння.
– Ернесто, не бійся, все буде добре, – намагалася заспокоїти подругу Аліна.
Змія підповзла ближче:
– З-з-зна-а-ю-у-у, про щ-що-о ти мрі-є-е-еш-ш-ш-ш!
Так, у неї була одна заповітна мрія, але чи погодиться Аліна?
– С-с-сьо-го-о-дні с-с-суз-з-зі-і-і-р’я З-з-змії, по-кро-о-ви-и-тель з-з-змі-і-й, з-з-зі-й-ш-ш-ло над с-с-сві-і-і-том!
Раптом почулись голосні звуки горна. Здавалось, вони лунали десь з-під землі.
– Віз-з-зь-ми-и-и ме-е-да-а-ль-йо-о-н! Я відкри-и-ю-у-у то-бі-і-і йо-го-о-о влас-с-с-ти-и-віс-с-сть ож-ж-жи-вля-а-а-ти в рі-і-з-з-зних с-с-сві-та-а-ах!
Ернеста підійшла до Аліни. Як довго вона чекала на це! Але зараз їй чомусь забракло слів.
– Аліно, чи погодилася б ти мати подругу
замість ляльки?
Аліна радісно обняла Ернесту.
– Юлечко, мила, – здогадалась вона і миттю простягнула дівчинці медальйон.
– Я на-а-аді-і-лю-у-у те-е-е -бе му-у-уд-рі-с-с-с-тю-у-у! Ти з-з-мо-о-о-ж-ж-жеш-ш-ш-ш бу-ти лю-у-у-ди-и-и-ною-у-у! – шипіла змія.
Медальйон у руках Ернести зблиснув і загорівся рівним жовтим світлом, випромінюючи золоте сяйво. Ернеста в світлі цього сяйва здавалася ще більш вродливою.
– Ду-ухо-о-вне ба-гат-с-с-с-тво – ц-ц-е-е на-а-айдо-ро-о-о-ж-ж-ж-ч-ч-чий с-с-ка-а-рб! – змія звивалася золотими кільцями навкруг Ернести.
– Але я на-ді-лю-у-у те-бе ще й ін-ш-ш-ши-ми да-ра-а-а-ми з-з-зі-і-і с-с-ві-і-то-во-о-о-ї-і-і с-с-с-кар-бни-ці! То-о-о-бі-і-і від-кри-и-и-ю-у-ться дре-е-ев-ні-і-і с-с-с-ка-а-а-рби, і ти об-да-а-ру-у-є-е-е-ш-ш-ш з-з-зне-до-о-ле-е-е-ни-и-и-х.
Сяйво медальйона згасло, змія знесилено опустила голову в траву. Внутрішня краса Ернести тепер спалахнула, ніби світло в ліхтарику її душі.
– Спасибі, – проказала вона спантеличено.
Друзі обступили її з усіх боків і почали вітати.
– Не га-а-ай-те ч-ч-ча-а-а-с-с-у! – почулось знову голосне шипіння. – По-с-с-пі-ш-ш-а-ай-те!
– Куди нам треба спішити? – опустилась Ернеста біля змії навпочіпки.
– Ви на по-ро-о-оз-з-зі-і пе-ре-хре-е-е-с-с-с-стя-а с-с-с-ві-ті-і-в. По-с-с-пі-ш-ш-а-ай-те до ма-гі-і-іч-ч-ч-них две-ре-ей! Я по-ка-ж-ж-жу вам до-ро-о-гу-у.