Розділ ІІ. Коваль і султан
У мене подруга в той час була
Орися, коваля Максима любка.
Коли його схопили край села,
До нього прилетіла, як голубка.
Ординці все:
– Ясир! Де наш ясир?
Ти вчора щось кував же аж до ранку!
Ще й дівчина – із Синьоводдя вир!
А заберіть звідсіль його коханку!
Змахнув ножем, та дівчина жива,
Лише коса вужем у різнотрав’ї.
Коваль Максим той, буйна голова,
Такий, що не потерпить же безслав’я,
Схопив до рук ворожий ятаган,
Поклав усіх, хто кинувся до бою.
Сів на коня, скривавлений від ран.
Орисю, серця скарб, узяв з собою.
Шукали яничари у степах,
За голови ще й обіцяли плату.
Розмила ковила слід, що прочах.
В Торговиці спалили кузню й хату.
Ще, кажуть, птах кричав у мочарах
Так, ніби подругу даремно кликав.
У збруї кінь, коли зійшла зоря,
Тікав, злякавшись звірового рику.
Та бачили: вовчисько-одинак
Двох хлопців ніс щодуху у діброву.
Ще й сам султан, що звався Кутлубах,
За ним погнався на коні до рову,
Що відділяв захоплені поля,
А далі вже й махнув на те рукою!
– Мамай! – лише промимрив, оддаля
Скакав береговою осокою.
І гомоніли, привид коваля
Тепер являється на Синіх Водах,
Де за шумками острівець-маля,
Якого можна ще й дістатись бродом.
А поряд з ним і привид юнака
Чи, може, привид дівчини-красуні.
Стискає меч її міцна рука,
Як зорі, сяють очі діви юні.
Повірив люд, що охоронять їх
Ці двоє від ординського розбою.
– Візьміть і нас за воїнів своїх! –
Гукали, ведучи до водопою
Худобу, коли вечір на порі
І виринали в небі перші зорі,
А Торговиця на стрімкій горі
Була похмура у біді та горі.
Під нею в норах ниділи раби.
Хто помирав, ховали над рікою.
У підземеллях ще й свої скарби
Султан збирав. Тремтячою рукою –
Від перснів било сяйво золоте –
Він рахував оті нечисті статки.
Думки усі його були про те,
Щоб обібрати люд цей до остатку,
Щоб землю з попелом змішать навік,
Щоб залишить пустелю за собою,
Де ні степів широких, синіх рік,
Ані небес ясних над головою!
Щоб стільки в нього золота було,
Аби повік скрізь панувало зло!