Розділ ІІІ. Новоприбулі
Осінні краєвиди степові!
Вони такі й донині в Україні.
Як ваблять погляд барви ці нові,
Яскраві, пишні, хоч навкруг руїна!
Там шибениці поставали в ряд!
Круки клюють убитих серед поля!
А то ординці в’яжуть всіх підряд,
Женуть у безвість, у тяжку неволю!
Конали бідні люди на колах,
А ворони їм випивали очі.
Жорстокий голод правив по хатах,
Та страх бродив і вдень, і серед ночі.
Таким було те іго двісті літ!
І далі, далі відлік часу плинув.
Слов’янам тьмарився вже білий світ,
Терпіть знущання їм не стало сили.
До Ольгерда пішли в його полки
Славетні українці-вояки!
Тремкий туман, осіння сива мла
Вкривали синю воду круториїв.
Тут річка серед каменів ревла
Так, що, здається, чув славетний Київ,
Відкіль полки на конях прибули,
Та піший люд, кіннотники з Поділля,
З Чернігова – нав’ючені воли
Із провіантом, тобто – хлібом-сіллю.
Князь Ольгерд, що й Полісся, Білорусь
Зібрав ще взимку у велике військо,
Усе з прибулих помагав комусь –
Здорожилися, прибули ж не зблизька.
Тим часом із туману, бачать, вовк,
І ніби хлопців двох несе на спині.
Вдивляються, аж гомін війська змовк.
– Мара… Що не привидиться людині!
Підходять троє. З них один – Мамай.
Підвівся Ольгерд і його питає:
– Вже тут! А військо?.. Волга?..
– Відгадай!
Я тут і там! – Мамай відповідає.
Довкола сміх! Оце-то жартівник!
А князь вже подорожніх приручає:
Один із них коваль, а другий … зник?
Та ні! Схилився ось над іван-чаєм.
Цікавлять його трави степові.
Чи, може, знахар? Ольгерд придивився:
– Як дівчина?.. Коваль мерщій: – Ні! Ні!
І князеві низенько поклонився.
Орися (то ж таки вона була!)
Собою заступа тоді Максима:
– Від всякої неправди стільки зла! –
І глянула правдивими очима:
– Я дівчина, ти добре угадав!
На травах, справді, знаюсь непогано.
У мене тут чимало буде справ,
Бо лікувать найтяжчі вмію рани.
І знову тиша. Тут-таки Мамай
Заграв на струнах кобзи-нерозлуки.
І мовив князь:
– Нехай уже, нехай,
Бо в українок, справді, вмілі руки!
Отой Мамай був дивовижний хан,
До того ж, ще й славетний характерник,
Правителя в Криму тоді мав сан,
І не один колишній бранець-смертник
Молився Богу за його добро,
Що повернув додому горопаху.
Був, кажуть, вічним. Літ і літ спливло,
А він за правду поставав без страху!
Тож запитав у Ольгерда тоді,
Як військо в полі розташує нині?
– Так, як Данило Галицький в біді:
Півколом по узгір’ях і долині.
– Чом підійшли впритул до чорторию?
– Підступить ворог, то зламає шию!