Розділ ІV. Бій під Синіми Водами. Коваль і сокіл
Три дні, три ночі плавились мечі
В горнилі бою, що палав криваво.
Ось і коваль, а в нього на плечі
Величний сокіл, наче символ слави
Тих, хто за землю рідну воював!
Крик соколиний! «Золота» тікає,
Ховається у рогозу, за став,
Зникає в темних тінях поза гаєм!
Був сокіл ще з пташати в коваля,
Бо у гнізді лишився сиротою.
Максим же прихистив тоді маля
І на руці носив його з собою.
Так виріс сокіл, справжній, вірний друг,
Оберігав Максима він недремно.
Коли той зник, все облітав довкруг,
Знайшов війська. Літав же недаремно.
Максима відшукав уже в бою –
Відчув богатиря відвагу й силу,
Коваль підніс до нього длань свою,
Пернатий сів на неї, склавши крила.
Тепер вони вже разом у боях,
І сокіл став розвідником крилатим.
Йому підвладний найкоротший шлях,
Лише всього не вміє розказати.
Домовились, і птаху під крило
Донесення очільники вкладали,
Ще й жартували:
– Наших прибуло!
Тепер ординцям вже не здасться мало!
В Орисі серед гаю лазарет.
Тут сивий старець об’явився вчора.
Говорить, як співа – таки поет,
І видно, що спізнав багато горя.
До того ж, добрий дівці помічник,
Бо знахарем він виявився в скруті.
Віддавна помагати людям звик,
Робив напар на чебрецеві, руті.
Тим часом, клекіт бою не вгавав.
До гаю рвався сокіл, бо ж ординці…
– Орисенько! – спинився між отав
Коваль:
– Ну, враже, жди ж мого гостинця!
Та й кинувся за ворогом услід,
За ним же інші, вірні побратими.
Осінній день, здається, аж поблід,
Блакитне небо прихилив над ними.