У гаю
Тим часом ті недобитки орди,
Що, і тікаючи, тремтіли злісно,
Забігли в гай рясний, якраз туди,
Де їх Орися не чекала, звісно.
– Ясир! – почула дівчина в кущах
І кинулась поранених ховати.
Куди й подівся в неї перший страх!
Ходила ж коло зболених, як мати!
– Її наказую схопить живу! –
В ординців віднайшовся і начальник.
Сховалися, як змії, у траву,
А гай барвистий зашумів печально.
Сповзлися в коло, виринули враз,
Лиш ятагани блискають на згубу…
– Рубать підряд, крім дівчини! – наказ.
Та люті всі, аж вишкірили зуби.
Але завмерла піднята рука.
Там, де Орися розставляла ліки,
З’явилася прозора тінь тремка…
То сивий дід, що літ йому без ліку!
Враз огорнув усе в гаю туман,
Упав, як ніч, на голови забродам.
Підняв їх. А оце вам ятаган!
Поніс у хмари аж над Сині Води!
Посипались, як груші із мішка,
Де води у камінні вирували.
І понесла побитих вже ріка.
Ото ясир! Було ж усе замало.
До гаю добігає вже коваль,
Край лазарету віття відхиляє.
На серці в нього туга, біль і жаль,
Як синьоводдя у степах безкрає.
Спинився між платанів богатир:
– Орисю! Доленько моя кохана!
А дівчина, неначе синій вир,
До нього, мов берізка тонкостана!
І зустріч, і прощання вже за мить.
Бій не чекає, бій палахкотить!