ІХ. Знайомство з…
Кімната дружини фараона і кімната самого фараона зазвичай з’єднувалися між собою просторим холом, в який і вийшла з покоїв чоловіка Анхесенамон. Але вона не попрямувала до своєї спочивальні, а присіла в кутку. Відсунула стіл, відгорнула килимок, підняла одну з розписних фаянсових плиток. Відкрилась невеличка ніша-схованка, на неглибокому дні якої зберігався дорогоцінний скарабей, не просто прикраса, а…
Тремтячими руками дівчина взяла чарівну річ до рук, нетривалий час дивилася на нього, а потім неголосно скрикнула і радісно притиснула магічну коштовність до серця, прошепотівши лише одне слово:
– Бастет!..
– О, ви тут! – раптово почувся за спиною Анхесенамон голос Ейї, який тепер звучав улесливо. – Що прекрасна дружина бога робить у такій негодній для неї позі, схилившись до землі?
– Я загубила каблучку! – непомітним рухом дівчина скинула з пальця сяючий перстень.
Візир опустив очі:
– Он же вона, закотилася за ніжку столика.
– Ось, – ледь паленіючи і, щоб не показати цього, опускаючи голову, сказала дружина фараона зраділим голосом. – А тепер, завдяки вам, її так швидко відшукала.
Повернувши золоту річ на палець, Анхесенамон підвелася.
– Так чого ви хотіли, що так рано завітали в мої палати? – по-діловому запитала вона.
– Чи готові ви, о найпрекрасніша квітко Кемету, до того дійства, що відбудеться сьогодні ополудні? – не менш улесливим голоском поцікавився Ейї.
– Звичайно, до полудня ще багато часу, і я думаю, що встигну підготуватися, – трохи роздратовано відповіла Анхесенамон.
Їй уже починав набридати приторний, ледь не цукрово-медовий голос візира. Він їй чомусь здавався несправжнім, якимось… штучним.
Кланяючись і мало не схиляючись чолом до долівки, візир вийшов.
Дружина фараона почала готуватися до «того дійства, що відбудеться сьогодні ополудні».
Раптом увагу дівчини привернув шурхіт у гранатових заростях саду.
– Знову качка якась з озера втекла! – подумала вона, але у вікно все ж виглянула.
У кущах сиділо щось значно більше за качку – людина?
Анхесенамон зацікавилася і вирішила роздивитися ближче. Вона швидко збігла багатьма східцями і скоро вже стояла перед кущами.
Перше, що побачила Роксолана, було дерево, обвішане, ніби гарними іграшками, червоними гранатами. Вона вдихнула сухе, жарке, з ароматом лілій повітря. Раптом почула боязкий голос:
– Хто там?
– Хто там? – повторила Анхесенамон.
– Я… – тремтливим голосом відгукнулася Роксі (не сидіти ж вічно в цих кущах) і виглянула.