Х. Фотокамера та…
Зовсім біла шкіра, русе до пояса волосся, заплетене в тугу, але товсту косу, легенька темно-синя сукня в білий горошок і з білим широким поясом. Єгиптянка здивовано розглядала гостю, аж раптом згадала свій сон, у якому з допомогою четвертої частини скарабея з майбутнього мав прийти лиходій і погрожувати Мерисетану чорною залізною палицею. А її слугу врятує дівчинка з білою шкірою і сірою коробочкою, що вміє швидко робити картини. Теж з майбутнього.
– Хто ти?
Лана, в свою чергу, з цікавістю розглядала незнайомку. Її погляд перелітав з темних очей на засмаглі руки, з рук на дивну, але багату одіж. Та тут краєм ока вона помітила облицьовану сліпучо-білою плиткою вершину однієї з пірамід, що визирала з-за верхів’їв садових дерев. І все зрозуміла.
– Я Роксолана. Знаю, ім’я незвичне для ваших місць, та все ж… – заговорила Роксі.
Що вона відчувала? Страх? Ні, це не схоже на страх. Радість? Чого ж радіти? Вона не знає, де вона і коли повернеться додому, і чи повернеться взагалі. Благоговіння? Напевно…
– Я, цариця Кемету, Анхесенамон (Анхесенпаситон), вітаю тебе в саду великого правителя Кемету, Тутанхатона Хекаіунушеми Небхепрури!
Анхесенамон було не звично, що, звертаючись до неї, не б’ють поклони і не називають її «божественною квіткою Кемету». Це її вразило, але вона не образилася, а чомусь навпаки…
Через деякий час Лана та єгиптянка сиділи в тіні лапатої смокви, і дівчина з майбутнього розповідала про диво техніки – фотоапарат. Анхесенамон зацікавлено вертіла річ у руках.
– Та що там говорити, – нарешті сказала Лана. – Давай я тебе сфотографую!
– Мене? – засумнівалась, засоромившись, нова знайома. – Навіщо?
– Ну, як навіщо? Ставай! – підбадьорила власниця фотокамери.
За кілька секунд дівчинка видала Анхесенамон кольоровий знімок.
– Ой, як гарно! – замилувалась єгиптянка.
– Няв! – десь із-за озера вийшла Бастет.
– Це та кішка, що… – миттю згадала Роксолана.
Анхесенамон повернула голову.
– Бастет, – покликала вона. – Бастет!
Тваринка, почувши своє ім’я, підбігла до хазяйки.
Єгиптянка взяла кішку на руки і почала гладити. Ніби граючись, глянула на скарабея на шиї улюблениці і запитала:
– Що ти казала, ця кішка – що?
– До того, як опинитися тут, я грала з Надірою в шахи, це племінниця Улугбека, я тобі про нього розповідала.
Анхесенамон кивнула.
– Вона мене відволікла і виграла гру, – Роксі промовчала, про що саме вони говорили з Надірою. – Потім прийшла мама і сповістила, що вони щось розкопали. Я ввійшла у склеп…
– А що вони розкопали? – запитала Анхесенамон.
– Щось схоже на частинку прикраси з синього каменя.
– Ходімо в мою кімнату, тут може бути багато зайвих вух, – оглянулася правителька.
Вони підвелись і попрямували до палацу.