ХІІ. А в дві тисячі дванадцятому…
– Де вона?
– Ми обійшли всю доступну на цей час частину поховання – її ніде немає… – розвів руками Андреа.
– А недоступну?! – майже кричав Зорян Святославович.
– А в недоступній вона не може бути, туди навіть миша зараз не пролізе!
Всі члени експедиції сиділи біля автобуса прямо на піску. Вечірнє негаряче сонце оранжевим диском поволі скочувалося до лінії горизонту. Колір піску темнішав, а вхід до склепу зробився майже чорним і якимось… зловісним. Від нього віяло холодом.
– Нам потрібно повертатися в готель, – нарешті підвівся Амір, водій автобуса.
– А якщо Роксолана знайдеться? – теж підхопилася Ганна Вікторівна. – Я повинна бути тут!
– Це слушна думка, тут хтось повинен залишитися, – підтримав дружину Зорян Святославович.
– Окрім Надіри. Ми не можемо залишити її ночувати серед пустелі, – зауважив Улугбек Карімов. – Надіру потрібно відвезти в готель. Вона все ж таки ще дитина.
* * *
– Навіщо ми її брали з собою! Ми ж розуміли, що це небезпечно! – картала себе мати Роксолани, коли фургончик з Надірою, Улугбеком та Діаною Роуз вирушив вбік готелю. Батьки Лани та Андреа залишилися біля входу в склеп.
Зорян Святославович та Ганна Вікторівна сиділи на солом’яній підстилці біля складного столика, на якому розмістилися пляшка мінеральної води, два ліхтарики і сотовий телефон. Андреа примостився трохи поодаль, прямо на піску, по-турецькому схрестивши ноги.
– Ще й ти вступився! – докоряла Ганна Вікторівна чоловікові. – «Вона вже доросла! Нехай дитина трохи пізнає світ, розвіється!» Пізнала?! Розвіялася?!
– Ну, я ж не знав, що все так обернеться, – виправдовувався вже не першу хвилину батько Лани.
– Куди вона могла запропаститися? – розмірковував уголос Андреа.
– Але ж запропастилася! – не заспокоювалася Ганна.
– Позаду були ми, – продовжував думку молодий археолог. – Виходить, – лише вперед… Але куди? Там ніби була суцільна стіна. Невелика ніша в ній, але ж стіна.
Здалеку долинув знайомий хриплуватий шум мотора, і зблиснуло жовтувате світло фар. Фургончик загальмував, і скрипнули дверцята.
– Запрошую в «дім» на найближчу ніч! – почувся голос водія Аміра.
Повечерявши канапками з сиром і чаєм, розбрелися по фургончику. Водій-єгиптянин скоро заснув, розсунувши крісло. Інші лягли на розкладачках. Ніхто, крім Аміра, у фургончику цеї ночі не спав.