Сарматське море
Пливе зима на білому човні,
А Україна – мов Сарматське море,
Глибинне у своїй старовині
І величаве, срібно неозоре.
Рої сніжинок чайками летять,
Прибою хвиля шурхотить снігами.
Подільські Товтри – як прадавня гать!
Мільйони років поросли гаями…
Мільйони… Тож, спливли віків віки…
І ось зима цьогоріч, як цариця!
З її легкої сніжної руки
Усе навколо казкою іскриться.
У пуховім кожусі ліс дріма.
Немов видіння сну, в снігах Карпати.
Пливе по Україноньці зима,
Їй, любій, вишиває білим шати.
Рум’яниться калиною вона,
Тополями спиняє сніговії.
Чи знала, що росте з морського дна
Тополька в гілочках – пухнастих віях??
Сарматське море! Чи ж не дивина?
Літають чайки снігу над віками,
В туманах часу срібна сивина,
Довкілля сяє і ряхтить зірками!
Тут Україна з глибини століть,
Немов тополя, виросла крилато!
І скільки ви по світу не ходіть,
А кращої ніде не відшукати!