Зронила сльозу – і ... вродилась квітка
За квітником, побіля огорожі, над травами, здійнялось зеленаве стебло з пуп’янками, які, вочевидь, розцвітали почергово, як у гладіолуса. Але коли? Ми бачили тільки світло-жовті оцвітини, зів’ялі, щодня нові. Вони звисали, ніби погаслі ліхтарики.
Та якось я забарилася в квітнику до вечірньої зорі, і раптом… Тільки-но сонечко пірнуло за гущу лісу, чашолистки загадкової квітки почали поступово розходитись. Спочатку зверху відкрилося жовтеньке продовгасте, як чимала крапля, віконечко, ніби засвітилося таємниче світло; полинув аромат невідомих парфумів квіткового царства! О-о-о!.. А далі по боках і внизу пуп’янка розпливлися ще три сяйливі краплі, і світло-брунатні чашолистки зігнулися і сповзли донизу, відкривши жовтого метелика-квітку зі згорнутими, як у лялечки, крильцями-пелюстками. Вусики, тобто тичинки, визирали зверху, густо обсипані пилком, м’яким, духмяним і, мабуть, солодким, бо нараз прилетів блакитно-сірий нічний метелик і закружляв над рослиною. Стебло квітки ніби стрепенулось, затремтіло, захиталось, хоч довкола було безвітряно.
Почувся тихий шерех – ледь відкрилася верхня пелюстка, за нею зашурхотіла нижня. А потім з легеньким потріскуванням, мов у парасольки, вони розгорнулися більше. Як же міцно були стулені! Стебло тремтіло, певно ж, від стрімкого руху соків, що ринули від корінця до квітки. Зашелестіла права бокова пелюстка, потім ліва. Дивовижна конфігурація загадкової парасольки: рівні лінії, гострі кути в мареві аромату. Ще мить – шурхіт став виразнішим, і квітка, нарешті, розгорнулась! О-о-о! Вона похитувалась на довгій квітконіжці, протягнутій від притуленої до стебла коробочки, де мало визріти насіння. Ніжно-жовта, чималенька (в діаметрі сантиметрів дев’ять), з чотирма широченькими пелюстками, плавно увігнутими зверху і чітко розділеними продольною лінією-жилкою, по якій, вочевидь, пелюстки і згортались у бутон. Букет довгеньких тичинок іскрився пахучим пилком у сяйві повні, яка зринула за цей час у небі поміж зірок.
Оповідають, що колись юна художниця на ім’я Енотера переїхала в Україну від тих меридіанів, де буває ніч тоді, коли в нас день. Тож довго не могла дівчина призвичаїтися до незвичного ритму життя. Прокидалася тоді, коли все довкола поринало в сон. Брала мольберт, фарби, папір і вирушала в ліс, що ріс поряд. Там, на галявині, освітленій місяцем, вона малювала. Приходив нічний житель лісу їжачок, виглядала з дупла сонна білочка, вмощувався на пенечку зайчик, з-поза ялинки визирала пишнохвоста лисичка, сова – мудра голова, пролітаючи над мольбертом, ухкала від захоплення, милуючись новою картиною художниці. Дівчина кожному з них присвятила малюнок. А потім задумалася: чогось не вистачало. Звісно ж, цвіту! Ось тоді, заглянувши в жовте око місяця, вона намалювала квітку, схожу на нього.
– Ух, ух, у–у–ух! – захоплювалась нічна птаха, застрибали довкола малюнка в танку звірята.
Енотера ж від безсилля оживити квітку з відчаю заплакала. Її сльози канули між трав, а наступної ночі там розцвіла дивовижна квітка! Її назвали іменем юної художниці – енотерою. Відтоді вона звеселяє нічну пору, освітлює її красою цвітіння.