Розділ ІV
У дорогу: Аува, фея Навіа, Кенні Поа
– Ти ельф, а чому твій тато гном? – розпитувала по дорозі Кіра.
– Та, – посумнішав Ері, – вже кілька тисячоліть минуло, як у нас тут була війна.
– Ти-ся-чо-літь… – задумливо протягла значуще слово Кіра.
– Так, адже казкові краї вічні.
– Оце-то так! – усміхнулася співрозмовниця.
– Але й тут бувають трагічні події. Отож у ту сиву давнину, коли темні сили змагалися зі світлими, загинули мої батьки-ельфи, а добрий гном пан Аренс, який втратив свою сім`ю, всиновив мене з братом.
– То в тебе є брат? Де ж він? – Кіра була вражена і здивована почутим.
– Аби ж я знав… – прошепотів засмучено Ері. – До того ж, – додав він, – ми з Оні близнюки – однаковісінькі!
– Не сумуй, – Кіра прихильно поклала руку на худеньке плече ельфа, – ми обов’язково знайдемо Оні! – і поспішила відволікти його від сумних думок: – А що означають у перекладі з казкової мови ваші імена?
– Моє – «небо», а його – «місяць». Непогано! – загордився Ері.
Кіра це помітила за ним – любить похизуватися. Згадалося прислів’я, яке частенько повторює мама: «Чужі недоліки – не наші переваги». Отож Кіра звикла бути терпимою. А може, цей стиль поведінки в неї виробився через доброту, що сповнювала її серденько. Допомогти кожному, хто цього потребує, – це було кредо дівчинки-промінчика. Та ще й прийти на допомогу вчасно!
– Добридень, Ауво! – крутнувся на одній нозі ельф.
– О-о-о! – Кіра зупинилася вражено.
Крижана бурулька, вища за неї, підростала до неба гострим носиком і сяяла чудовою веселкою на осонні. Здавалась штучною, зробленою з кришталю, а була живою рослиною, квіткою!
– Екзотична красунечко! – наблизилася до неї земна дівчинка і відчула хвилі тепла від її незвичайного цвітіння. – Чи не бачила ти, куди зникло Дзеркало Добра?
Сонячні промені заграли в блискучому, нібито крижаному сяйві Ауви і раптом водограєм бризнули в одному напрямку, сягнувши далекої зорі на небосхилі.
– Це зірка над Дельторо, тобто над країною теплих рожевих снігів, – проказав Ері.
– Туди й слід прямувати в пошуках чарівного Люстерка Добра, – переконливо мовила Кіра. – Рушаймо ж! А тобі ми щиро вдячні, прекрасна Ауво!
Тут білий тюльпан-хатина, що ріс поряд, схитнувся, відкриваючи вхід до господи. На порозі стояв сивобородий чоловік:
– Вітаю тебе, Кіро, і тебе, Ері! Прошу, заходьте!
– Це Добродій, – шепнув ельф.
І ось вони вже за гостинним столом господаря, а Курочка Ряба, персонаж української народної казки, пригощає їх пшоняним кулешиком. Смакота!
Добродій мовив:
– Кіро! Аува тільки тобі відкрила напрямок, в якому викрадачі понесли Люстерко Добра. У тебе, справді, особливий зв’язок з рослинами!
– Я дуже люблю світ рослин, – озвалася Кіра. – Татусь навіть жартома називає мене Принцесою Царства Рослин.
– Хочу дати вам у дорогу, Кіро і Ері, Чарівну Вуглинку. Вона вкаже шлях особливим чином: якщо збиватиметесь з правильного напрямку, вуглинка згасатиме і холоднішатиме. Тож слідкуйте за її температурою, – Добродій подав Кірі Вуглинку.
– А коли треба буде вгамувати Озеро Ненажер, киньте в нього Вуглинку і можете перепливати Озеро, – продовжив добрий чарівник. – А ще слід узяти з собою фею Навіу. До того ж вам по дорозі, бо вона вирушає на пошук своєї доні Кенні Поа. Поспішіть же до феї Навії.
Попрощавшись і взявши у Курочки вузличок з харчами на дорогу, Кіра і ельф вирушили до білої троянди, будиночка феї. Їм відчинила юна смаглявка з чорними, як сажа, очима. Провела гостей до кімнати, де на стіні висіла пуста зелена рамка.
– Це від портрета Кенні Поа – моєї доні. Коли вона повернеться, портрет знову з’явиться в рамці, – пояснила фея, перехопивши здивований погляд Кіри.
– А який псевдонім казкарки Кенні Поа? – раптом почувся скрипучий голос рамки від портрета.
– Я ще не… – почала Кіра, але Ері радісно повідомив:
– Ненсі Апо! У перекладі з казкової мови це означає «Промениста зоря»!
– Поверніть мені портрет, будь-ласка. Я хочу його обійняти! – попросила рамка.
– Усе не так просто – ми не зможемо здійснити цей подвиг без феї Квуї, – зауважила Навіа.
– То чому ж ми і досі у цій затишній духмяній троянді? – діловито мовила Кіра. – Ходімо до Квуї!
– О, промениста дівчинко! – Навіа рвучко обійняла Кіру і заплакала. – Ти схожа на мою Кенні Поа – нагадуєш сонячний промінь, бо така ж світла! А вона нагадує промінь зорі в нічному небі!
– Але… але, – зважилась запитати Кіра, – ви ще така молода, а маєте дочку – відому письменницю-казкарку. Як це може бути?
– Розумієш, сонячна стеблинко, у нашій країні є Чарівний Дзвіночок, який своїм мелодійним дзвоном забирає в усіх мешканців зайвий для них час, тобто час старіння, до того ж – на їх розсуд: кожен може лишитися в тому віці, який йому подобається, назавжди!
– А ось я прагну вирости пошвидше і стати дорослою, – поділилася своїм дитячим бажанням Кіра.
– Рости собі, але коли захочеш повернути час, цьому зарадить Чарівний Дзвіночок, якщо знайдеться Люстерко Добра, бо без нього Чарівний Дзвіночок не дзвенить, і якщо ти залишишся в казковому світі, звичайно.
– Але ми відійшли від теми, – ухилилась від прямої відповіді земна дівчинка, щоб не образити відмовою фею.
– Так, справді, кмітливице… – погодилась фея і раптом здійнялася вгору, аж до прозорої трояндової стелі, дістала з горішньої полиці якийсь аркуш і спустилася до співрозмовників.
У руках вона тримала невеличкий портретик кароокої дівчинки з довгим русявим волоссям, заплетеним у коси.
– Оля… – здивувалася Кіра, впізнавши однокласницю. – Це дівчинка з мого класу, дуже начитана. Її можна назвати книгоманкою, бо вона завжди читає книги, особливо полюбляє фантастику і казки.
– Тому її й запросили до нас, щоб допомогла у пошуках Люстерка Добра, – пояснила фея.
Кіра глянула на Ері і шепнула йому:
– Оля з тобою потрапила в казкову країну?
– Так, – неохоче визнав ельф, – я привів до нас Олю, але вона втрапила в якусь халепу і… зникла. А Люстерка немає й немає. Уже ж і річки пересихають, як ти сама переконалась. Тоді Добродій послав мене по тебе, сподіваючись, що саме ти порятуєш світ казки і світ людей від зла.
Кірі здалося, що якийсь величезний тягар упав на її плечі. Трояндовий будиночок духмянився ніжними пахощами, поряд були її нові друзі, які покладали надії на неї, а вона втратила віру в свої сили. Оля зникла, Ненсі Апо – також. Чи зможе вона їм допомогти. «Нащо ж ми народжені тоді?» – зринув у пам’яті улюблений поетичний рядок. І Кіра просто… усміхнулася! Вона ж знала силу усмішки. Ері, Навіа і навіть, як здалося їй, Оля на портреті усміхнулися у відповідь. Усі сповнилися віри в успіх! Руки зійшлися в дружньому потиску.
– Не гаймося ж! – почула Кіра свій голос і здивувалася його впевненості.
– Не гаймося! – ствердили заклик до дії друзі.
Ще мить – і вони вже в дорозі.