Розділ V
Ліс Хитрунів і Долина Ночі
Фея Квуї, що означає «Хоробра», мешкала в рожевій гвоздиці неподалік від Лісу Хитрунів. Друзі дісталися туди аж надвечір. Господиня нагодувала їх вечерею і лишила ночувати. Кіра була така стомлена, що ледве її волосся світлою хвилькою вкрило м’яку подушку, як вона відразу заснула. Ельф, одягнувши шапку-невидимку, пішов роздивитися довкола. А феї Квуї і Навіа ще довго перешіптувалися, щось обговорювали. Та коли повернувся Ері, вже всі спали. Вітер злегка похитував гвоздику, і вони поринули в сон, як діти в колисці.
Як тільки ранок огорнув гвоздику сонячним сяйвом, усі прокинулися і, поснідавши та роздивившись карту Лісу Хитрунів, висипали з будиночка і рушили до таємничого Лісу. Дерева були безлисті. Темні крони, сплітаючись, кидали на землю чорне мереживо тіней. Сміхотлива кучерява фея Квуї, на вигляд – ровесниця Кіри, взяла дівчинку за руку, щоб підбадьорити, і так вони йшли поміж темними деревами, обминаючи зарості глоду.
– Дівчинко, йди сюди, – почувся улесливий голос за кущами.
– Моніме! – проказали обидві феї в один голос, і в цю ж мить з голосним вереском перед ними з’явився кумедний вухань з фіолетовими очима. Руки в нього були зв’язані, але ж рот вільний! Отож він кричав, погрожував розправою велетня Арека.
– Велетня? – подивувалася Кіра.
– Не забувай, ми в Лісі Хитрунів! – нагадала Квуї і ледь чутно проказала:
– Кідус!
Вухань полетів на дерево, а друзі рушили далі. Квуї звіряла перехід через ліс за картою, а Кіра – за температурою Вуглинки.
Раптом здійнявся ураганний вітер, і мандрівників, мов пір’їнок, змело в яругу, якої досі й не помічали.
– Цей буревій означає, що недалечко палац Арека, – прошепотіла Навіа і тут же похопилася: – Де Кіра?
Її ж вітер кинув у інший бік, під скелю. Вона заповзла в печеру, яка темніла поряд, щоб сховатися від поривів урагану. Почулося чиєсь уривчасте дихання. Кіра оглянулась:
– О! Ері, ти теж тут! Але чому ти перевдягнувся?
Ельф блимав чорними очиськами і мовчав, ніби в нього віднялася мова. «Чи вдарився головою об камінь?» – подумалось Кірі. Але вона, пересиливши страх за друга, посміхнулася, щоб підбадьорити його. Ері не відповів їй посмішкою, як звичайно, – він якось ошелешено дивився на неї, мов на не бачене ще диво, а потім чемно озвався:
– Я відвик посміхатися, красунечко. Вибач.
– Кр-кр-кра, – тільки й могла видушити Кіра, та за мить, усвідомивши, що вона каркає, як ворона, весело розсміялася. Дзвінкими переливами задзвенів її сміх і долинув до яруги, де прихистилися друзі.
– Кіро-о-о! Аго-о-о-в! – пролунало стурбовано.
– Ми ту-у-ут! – крізь сміх пирхнула Кіра і за хвилину опинилася в обіймах подружок-фей.
– Ти смієшся достоту так, як дзвенить наш Чарівний Дзвіночок! – захоплювались вони. – Кажуть, що від цих звуків Арек втрачає свою силу, тож і сховався в цьому Лісі.
– О, Ері! О, Ері! – Кіра дивилася на двох однаковісіньких ельфів, переводячи погляд з одного на другого, і за мить до неї приєдналися ще й феї.
– Ері, ти вмієш множитися, та це дуже велике чаклування! – вигукнули вони захоплено в один голос. – Але чому різний одяг?
Той Ері, що стояв у глибині печери, виглядав справжнім обірванцем. І тут до нього кинувся Ері, що стояв біля входу:
– Братику! Милий Оні! Як же довго я тебе шукав! Шукав, мандруючи різними світами, але ніде тебе не було… А ти тут, у Лісі Хитрунів. Розкажи все про себе, дорогий брате!
Оні, а це був саме він, брат-близнюк Ері, ніби приходив до тями з глибокого забуття, яке спливало з його темних блискучих очей градом світлих сліз. Плакав і Ері, і обидві феї, а Кіра аж хлипала, присівши на камінь і не зводячи очей з двійників-ельфів. Та вона першою ж і втерла сльози: не можна піддаватися стихії плачу, повчав її татусь, ще проводжаючи в дитсадок. А мама, йдучи поряд, жартувала:
– Бо якийсь плаксій подряпає пальчика, а увесь дитсадок здійме ревище.
І вони посміхалися, уявивши таку картину.
Ось і зараз Кіра дорікнула всім:
– Чого ж плакати, радіти треба!
– А сама-а-а тільки що! – здивовано протягнув Ері, але промениста україночка вже весело сміялася.
Раптом почувся голос незнайомого карлика:
– Дос-с-сить, дос-с-сить с-с-сміятис-с-ся!
Його тягнула за довгу бороду дівчинка. Та вона й не могла вчинити інакше, бо була своїми косами прив’язана до довгої бороди злого карлика.
– Олю! – кинулась до полонянки Кіра. – Олечко! Олю!
– Коли ти засміялася, я відразу впізнала твій сміх і так зраділа! Арек втратив силу, а я кинулася до виходу зі скелі!
Кіра похопилася звільняти Олині коси, але Навіа зробила це швидше – одним помахом руки.
Раптом довкола потемніло, ніби серед дня настала ніч.
– Тікаймо! – верескнула Оля. – Це ж Воронячи – охоронці карлика.
Хижі створіння з тулубом тигра, ногами бика, головою і крилами ворона хмарою злетіли з вершини гори – цитаделі злого карлика. Друзі пірнули в темряву печери, але Квуї встигла вичаклувати сітку, що повільно спадала на землю. Воронячи потрапляли в западню переплетень ниток і, намагаючись злетіти, ще більше заплутувались. Тоді ті, що лишилися на свободі, підхопили сіткою свого повелителя і разом з полоненими Воронячи здійнялися над горою та й зникли вдалині.
– Вони або заблудяться в Долині Ночі, або втраплять в Озері до шлунків Ненажер, – однаково весело посміхнулися брати-ельфи.
– Не слід зловтішатися, – дорікнула Кіра, потроху гамуючи тремтіння страху в руках.
– А може, це вже ми стаємо злими, – сполошився Ері, – без Люстерка Добра?
– Люстерка! – ніби щось пригадав Оні і повідав, як він, коли довелося бути в замку Снігової Королеви (з казки Андерсена), бачив нову забавку повелительки – Люстерко!
– У дорогу! – це, звісно, була Кірина команда.
Вона вже визначала маршрут за температурою Вуглинки, а Квуї взялася знову до вивчення карти.
Дорогою Оні розповідав про свої пригоди: життя в замку Снігової Королеви, дорогу до Ері – йому вдалося перелетіти Озеро Ненажер, пройти Долиною Ночі, а в Лісі Хитрунів він заблукав, і хитруни, потішаючись, заманювали його то в одну, то в іншу западню. Ельф знесилився, долаючи перешкоди, яким кінця не було! Тут Ері від напливу співчуття до брата-близнюка так стиснув того в обіймах, що Оні аж зойкнув і почав потихеньку виплутуватись з такого сильного вияву братньої любові.
– А що сталося з тобою, Олю? – запитала Кіра однокласницю.
– Зі мною? – перепитала Оля. – Все було, як у страшній казці: мене схопив змій, такий велетенський, і виліз він просто із землі.
– Сіама! – зойкнула Кіра. – Чому ж тебе не порятував добрий привид Аіс?
– Мабуть, не встиг, – озвалася Оля. – Змій миттєво проковтнув мене!
– О-о-о! О! О! – всі були вражені.
– Здається, він повз попід землею і вийшов на поверхню аж у володіннях Арека. Тут він виплюнув мене і сказав злому карлику, що я шукаю зникле чарівне Люстерко. А викрав його в Добродія, як довідалася тоді, сам же змій Сіама!
– Ось як! – вигукнули слухачі.
– Потрібно спішити знайти Люстерко, поки не висохли Джерела Доброти, – зауважив Ері, і всі пришвидшили крок.
Лише Навіа відставала в задумі: де ж її донечка Кенні Поа? Чому ні Оні, ні Оля не зустріли її в Лісі Хитрунів?
– Навіє! – покликала фею, озирнувшись, Кіра. – Не сумуй, у тебе ж попереду зустріч з Кенні Поа, а у нас – із Ненсі Апо! Можливо, вона потрапила в свою нову казку? Це ж казкові краї! Чи тут такого не буває?
Очі феї зблиснули надією:
– Буває…
І раптом всіх огорнув безпросвітний морок.
– Долина Ночі! – з жахом прошепотів Оні.
– Не бійся, брате, – заспокійливо стиснув його руку Ері, – нас виведе Чарівна Вуглинка. Тільки тримайся Кіри.
Кіра розв’язала стрічку на поясі і подала її другий кінець друзям. Феї та ельфи вичаклували їй продовження, і всі схопилися за стрічку, як за рятівну соломинку. Отак вони йшли і йшли, втрачаючи вже відчуття часу, покладаючись на тепло Чарівної Вуглинки в руці Кіри. Очі заплющувалися, ноги підгиналися від утоми, але ж не можна було кинути стрічку, бо це б зупинило й інших. Вони продовжували йти і раптом вигулькнули з мороку.