Величні крила «Кобзаря»
Шевченко в нас у кожного в душі
Як найсвятіше в українській долі!
Черкащина в смарагдах споришів,
Мов виткані із марева тополі
Оберігають генія сліди.
Тремка роса сльозою на світанні.
Стежками заповітними пройди,
Що їх скропили його сльози ранні.
Гіркі стежки, бо ж круглий сирота.
Тож стала йому ненькою Вкраїна,
Знедолена, та серцем золота,
Талантами обдарувала сина.
Коли він малював у бур’яні,
Не відали, що то усе від Бога.
А Україна небеса ясні
Йому схиляла, матінка убога.
Кортіло й слова, віщого, як дзвін,
Що у церкви скликає на молитву.
Сковороду списав у зшиток він –
Узброїв думку, щоб постать на битву
Проти усього світового зла,
Проти усякої на світі поторочі!
І нелукава доля повела
На шлях тернистий, і вогні урочі
Зірками запалали в небесах!
І він ішов, де вирви та бескиддя.
Жахались диви у чужих лісах.
Спливало дев’ятнадцяте століття.
Він визнавав єдиного царя,
Який тримає усі наші душі.
І сходила Шевченкова зоря,
Мов розцвітала українська ружа!
Вона й тепер палахкотить вгорі
І не дає похнюпитись безсило.
«Кобзар» Шевченка саме на порі,
В його поезії нові величні крила!
Бо день новий, оновлена земля,
А Україна-матінка – держава!
Зоря, як мальва, вабить нас здаля –
Надія наша, Кобзарева слава!