Пророк
Я змалечку читаю «Кобзаря»
І плачу з Катериною в дорозі.
Її Іванко, крихітне маля,
Дрімав у сповиточку на морозі,
Коли Катруся… Аж жахнувся лід,
І ополонка стиснулась від страху!
А зачарований зимою світ
Не зміг порятувати бідолаху.
І тільки попід кригу загуло,
Загуркотіло у краях Аїда.
Якби ж пропало і жорстоке зло,
Пішло б на дно і не лишило сліду!
Так ні, воно зосталось на землі –
Поет тоді звитяжно став до бою.
У петербурзькій сніговій імлі
Він мандрував, Іванку, за тобою.
Знедолений, ти став поводирем
Гомеру українському, бандуру
Носив, ділив шкуринку з кобзарем,
Таким величним, як індійський гуру.
Тебе не визнав батько, не прийняв,
Хоча й пізнав чорняві бровенята.
А поряд, як за склом, той самий став,
Де Катря утопилась, твоя мати.
Жахлива її долі таїна.
Тобі ж – доріг засніжених пустеля.
А доля? Сирота її не зна,
Немає в нього теплої оселі...
Таким був і сам автор. Сирота.
Та оборона йому вірна – сила слова!
Знедоленим став братом неспроста,
А доля в нього, справді, виняткова!
Бо не скорився, не піддався злу,
Не зрадив він поезію високу.
Все переміг: і муштру, і хулу,
І світ вклонився мудрому Пророку!