Українське поле
Ніяк не надихаюсь полем,
Ромашкою і чебрецем,
Квітучим веселим роздоллям
З дощами умитим лицем,
Де сонце висить булавою
З козацьких великих скарбів
І чується відгомін бою
Між скіфських прадавніх горбів.
Все те пророста в мою душу
З насіння далеких часів,
І я розповісти вже мушу,
Дібравши найкращі зі слів,
Про приспані вітром дороги,
Про світлі джерела сердець,
Про вічний неспокій, тривоги
Як долі щасливий вінець.
Отож зупинімось у полі,
Пізнаймо його таїну
Ще й мудру обізнаність долі,
З якої і я зачерпну
Тієї живої водиці,
Що в ній і зима, і весна –
Вода з польової криниці
У зорях високих до дна!
Хлюпоче у пригорщі сяйво
Сріблинок небесних світів.
Сідає на цямрину жайвір,
Що теж до води прилетів.
Нуртують глибинні потоки
У цьому живім джерелі.
Колодязна крапля з глибока
У пташки бринить на крилі.
І пахне овид чебрецями,
Ромашками кличе у путь
Стежина, доріжка оця, й ми
Простуємо у «не забудь!»