Ліс
Пізньоосінній ліс – неначе мрія,
Попіднебесна сива таїна,
Та хто її душею зрозуміє,
Тому і в осені відкриється весна!
Сивіють стовбури, мов у тумані,
У пледах листя ноги-корінці.
Цей ліс – як Вілла, чарівниця-пані,
Що з вовни хмар плете тумани ці.
Чаклунський ліс! Дерева, наче думи,
Відкриті, неприховані, прості,
Не сховані листками в шерех, шуми
Та в барви, що багряно-золоті!
Осипались. Зіткала Вілла пледи
І застелила ними все довкруж.
По них ступаю. Люба мріє, де ти?
Стежиночка звивається, як вуж...
Не тільки я отут шукаю мрію,
Вона у серці кожного своя!
Отож іду і вірю, що зумію
Її знайти між голого гілля.
Нависло небо низько наді мною,
Тримаю ось хмаринку на руці!
Осінній ліс не знається з журбою,
Купаючись в туманнім молоці.
Пограється у піжмурки охоче:
Тут заблудитися не дивина!
Ось зазирнула Вілла мені в очі
Так, наче й, справді, то моя вина,
Що в лісі є порубані дерева.
А то ж були дуби-чарівники!
За ними плаче Вілла-королева,
Рукою гладить зболено пеньки.
Дивлюся і душею відчуваю,
Що моя мрія й думи сивих крон
Про те, щоб всі рослини мого краю
Росли щасливо, даючи озон!
Тоді весна проклюнеться, як квітка,
У кожнім серці, сповненім тепла,
І цих туманів лагідних намітка
Нікому з нас не заподіє зла.
Заблудишся, то виведуть стежинки,
А може, Вілла поглядом своїм.
Відчуєш вдячність кожної рослинки.
Отож до лісу, в царство мрій, ходім!